Источник: KORYDOR 


Казимир Малевич. Супрематизм. 1916 рік

Джон Боулт зазначає, що мистецький авангард початку ХХ ст. на теренах Російської імперії мав багато точок дотику з православною традицією загалом та іконописом зокрема [1]. На перший погляд, це може видатися дивним: адже авангардисти, як відомо, були схильні заперечувати будь-яку ортодоксію і традицію – не лише у мистецтві, а й у світосприйнятті. Однак якщо згадати традицію співпраці художників із церквою у ХІХ ст., зауважити, що більшість майбутніх авангардистів зростали в православній культурі, врахувати, що багато хто з них здобув іконописну або навіть духовну освіту і що художнє самовизначення майже в усіх проходило у 1900–1910-х рр., коли відбулося перевідкриття ікони та перші великі виставки давнього іконопису, ці точки дивують значно менше. Контекст зацікавлення іконою в авангардистів зазвичай був світський: їх цікавило не богослов’я, а формальні аспекти ікони – перспектива, кольорові співвідношення, пропорції. Серед тих, хто перефразовував іконописні сюжети, Боулт згадує Павла Філонова, Володимира Татліна, Василя Кандинського, Марка Шагала, Івана Клюна та Казимира Малевича. Однак наприкінці автор зазначає, що найбільше зближували авангард та православну віру все ж не сюжети, а саме ставлення художників до творчості: як і для давніх іконописців, мистецтво було для них трансцендентною і преображальною силою, яка могла впливати на людську свідомість та реальність, наближаючи прийдешній рай. Наскільки справді близькими є православ’я та авангард, зокрема у випадку Казимира Малевича?

«Рух ісихазму йшов на Русь двома шляхами:
безпосередньо з Візантії…і через Афон...»

Леонід Олександрович Успенський
«Богослов'я ікони»
 
Культурний підйом у російському мистецтві в другій пол. XIV - на початку XV ст. (який, за словами Д. С. Лихачова, називається “Передвідродженням”[1] відзначився для середньовічної російської культури важливими явищами у сфері мистецтва, суспільного й релігійного життя. Насамперед - це: 
- Умонастрої в середовищі російського й візантійського чернецтва, пов'язані з медитативною практикою “розумного діяння” (ісихазм);
- Питання про сутність чернечого життя, яке надалі стало підґрунтям у спорах “некористолюбців” та “користолюбців” під керівництвом Ніла Сорського (що впроваджував у своєму середовищі ідеї ісихазму) і Йосипа Волоцького;
- Процес культурного перенесення візантійських традицій на російське мистецтво XIV - XV ст.;
- Розквіт живопису, пов'язаний з іменами Феофана Грека, Андрія Рубльова і Діонісія як класичних виразників ідей ісихазму.

Це аж ніяк не повний перелік питань, які можуть бути розглянуті у зв'язку з найбільш значним ідейним напрямом розглянутого часу, що захопив Візантію, і в першу чергу Афон і слов'янські країни - ісихазмом.

Щодня і щогодини кожним своїм вчинком і словом ми плекаємо сад свого життя. Які плоди він дасть восени – до часу не відомо нікому. Бо душа людини є полем битви між силами добра і зла. І митець, як ніхто інший, володіє талантом відображати ці не видимі оку баталії.

Вглядаючись у феєричний світ полотен Бориса Єгіазаряна, розумієш: для нього живопис – це дуже серйозно. «Коли працюю, значить, молюсь», – каже художник. І дійсно віриться, що це не просто патетичні слова.

Інтерв'ю з видатним філософом сучасності Полем Рікером.

– У вашому житті мистецтво завжди посідало визначне місце: ви регулярно буваєте в музеях, слухаєте музику. Натомість у вашій творчості цей вимір людського досвіду дивним чином відсутній, за винятком вашого аналізу літератури в “Часі й оповіді”. Отож, перше запитання: які ваші смаки?

– Я дуже захоплююся мистецтвом двадцятого століття: в музиці я надаю перевагу Шенберґу, Берґу, Веберну, усій Віденській школі; в живописі я залюбки назвав би Суляжа, Манесьє, Базена. Але це приклади, що спадають мені на думку одразу, і я міг би послатися також на значну кількість інших: це Мондріан, Кандинський, Клеє, Міро...

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner