Тепер же в Христі Ісусі, ви, що колись були далекі, стали близькі кров’ю Христовою. Бо Він – наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – своїм тілом скасував закон заповідей у своїх рішеннях, на те, щоб із двох зробити собі одну нову людину, вчинивши мир між нами, і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши ворожнечу в ньому. Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир тим, що були близько; бо через нього, одні й другі, маємо доступ до Отця в однім Дусі. Отже ж ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос. На ньому вся будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі; на ньому ви теж будуєтеся разом на житло Бога в Дусі.
(Еф 2:13–22)

Нелегко говорити про любов до ворогів. Для цього треба мати досвід її переживання, а хто з нас може сказати, що він здійснює в житті цю заповідь Господню: “Любіть ворогів своїх..., творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує” (Мт. 5:44).

 
Вихід за межі Мойсеєвого закону

Уся Проповідь на горі у п’ятому й наступних розділах Євангелії від Матвія протиставляє заповідь Мойсеєвого закону та заповідь нову Ісуса, “нового Мойсея”. Перш ніж говорити про євангельську проповідь, мені хотілось би викликати в пам’яті образ оцих “двох Мойсеїв”. У Євангеліях і Новому Завіті міститься протиставлення стародавнього та нового законів – не конфлікт між ними, а вихід другого за межі першого. Мойсей схиляється перед Господом на Таворі, поступаючись Йому місцем. Як Йоану Хрестителеві, Мойсею слід применшуватися, щоб Ісус міг зростати. Євангеліст Йоан нагадує: “Закон бо через Мойсея був даний, а благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа” (Йо. 1:17).

 Усі віруючі в наш час – і ті, які народилися у православ’ї або в будь-якій іншій вірі, і ті, які знайшли віру після певного періоду невірства, активного або пасивного безбожжя, – усі постають перед запитанням і до всіх звертаються із запитаннями, саме життя звертається до всіх із запитаннями. І тому перша тема, яку я хотів би висвітлити і над якою мені хотілось би подумати разом із вами, це тема про запитання: про правомірність запитання, про те, чого вимагає сумлінне запитання, і запитання про сумнів. А це нас повинно підвести до запитання про віру, про її сутність і про те, як можна жити у вірі.

Рубіж століть і тисячоліть супроводжується роздумами вчених про історію ХХ століття. Роботи Хобсбаума та Фюре відкрили дискусію серед істориків щодо тлумачення та підсумків ХХ століття.1 І в науковому співтоваристві, що зробило минуле предметом свого вивчення, з’явилася потреба у пам’яті та історичному розумінні, значення яких виходить за межі вузького кола спеціалістів. Наприкінці ХХ століття ми спостерігали і спостерігаємо поступове зменшення відчуття історії в наших суспільствах, які, здається, живуть у розширеному сьогочасному, інколи абсолютизованому. Тому потреба в історичній пам’яті життєво важлива для розуміння нашого нинішнього часу та для задумів майбутнього.

            Пані та панове!

Я хотів би одразу ж заспокоїти тих із вас, хто прочитав назву моєї лекції у програмі колоквіуму: я не збираюся говорити вам про весь різноманітний досвід, щасливий та хворобливий, сімейного життя російської еміграції у Франції та у світі, для цього знадобилося б багато часу! Однак, дозвольте мені порекомендувати вам прочитати збірку, укладену родиною Зернових (“На переломе” та “За рубежом”, Париж, YMCA, 1970–1973), яка являє собою один із найцікавіших прикладів (і переданих найкращим чином) сімейної долі в еміграції. 

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner