Західноєвропейські філософи виявляють деяку самовпевненість в оцінці загального значення своєї діяльності. Обговорення філософської проблематики сучасності в університетських аудиторіях, у своїй фаховій спільноті, в книгах, статтях, на багатолюдних міжнародних конґресах і вузькоспеціалізованих семінарах для них є справжнім рухом епохи, – рухом філософської свідомості суспільства, а, отже, і самого суспільного буття, оскільки свідомість від буття невіддільна і є його концентрованим виразом. Тому у багатьох із них така важка мова, нестримна лінгвістична фантазія: не вони повинні нести свої ідеї до широкої громадськості, а громадськість, якщо бажає і здатна, нехай читає і вдумується.

 Що то за таїна в мені

“Воно – мій помічник і мій ворог, мій дорадник і мій суперник, мій захисник і мій кат”, – так Йоан Лествичник (VII ст.), настоятель синайського монастиря підсумував, своє ставлення до свого власного тіла. Між ним і його власним тілом існує щось типу любові-ненависті: “Як я можу полишити його, якщо я прив’язаний до нього назавжди? Як я можу втекти від нього, коли воно зросло разом зі мною?.. Я обіймаю його. І відвертаюся від нього. То що то за таїна в мені?”
Виступ на вечорі пам'яті Сергія Сергійовича Аверинцева. Автор міркує над деякими думками лекції Аверинцева “Присутність Всюдисущого як парадигма християнської культури”.
 
Ця лекція, що була прочитана в Київському Інституті філософії у 2002 році, вперше опублікована у збірнику “Личность и традиция” і тепер, у перекладі українською мовою, публікується у цьому числі журналу.1 В ній великий майстер порівняльної культурології висвітлює безмежну, унікальну парадоксальність догмату Боговтілення: як можливо, що абсолютно потойбічний, понадсущий Бог умістився в утробі Діви Марії? І вже в Старому Завіті – як Всюдисущий міг бути присутнім у Скинії, у Святая святих, у малесенькому просторі між крилами двох херувимів понад кришкою Ковчегу Завіту? (Сергій Сергійович згадує у цьому зв’язку свої почуття під час відвідання київських печер.) Автор підкреслює, що у традиційних християнських текстах (він цитує церковні піснеспіви, Біблію, I кн. Самуїла, VIII розд.), на відміну від Нового часу з його намаганням усунути чи принаймні пом’якшити “гострі кути” християнської Звістки, “парадокс не пом’якшений, парадокс усіляко підкреслений”. Аверинцев звертався до цієї теми не раз, але в київській лекції з’являються дещо нові для його способу мислення риси, нові ремінісценції, які дозволяють нам заглибитися в найцікавіші питання богословської метафізики. 

1. Аскетика сім’ї. Сама формула передбачає, що сім’я – це проблема. Справді, ставлення до шлюбу та сім’ї – одна з найскладніших, антиномічних речей, навіть із тих, з якими зустрічаємося у християнстві. З одного боку, шлюб – святий, шлюб – це таїнство “во образ Христа й Церкви”, шлюб у Кані – початок служіння Христового. Шлюб – це жертовне служіння і тому він сам по собі є аскетичним, це “несення тягарів одне одного” і досвід справжнього християнського смирення, вміння сприймати іншого як іншого, самопожертва заради тієї свободи іншого, в якій тільки і можлива любов.

 І. Наші труднощі, немочі і скорботи

Перед тим, як звернутися до проблеми єднання православних сімей і творення сім’ї як малої Церкви, зверну увагу на те, що дуже важливо усвідомити усім нам: більшості з нас, християн, ще треба відбутися як соборній спільноті. Ми ще надзвичайно далекі від тієї єдності, про яку св. апостол Павло сказав: “... зберігати єдність духу в союзі миру. Одне тіло, один Дух..., один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Якщо Він над усіма, і через усіх, і в усіх” (Єф. 4: 3–6).

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner