о. Войчех Сурувка OP
Усе почалося з промаху. У вересні я головував на засіданні міжнародної теологічної конференції. То було вже дванадцяте зібрання з числа екуменічних зустрічей, організованих київським Центром св. Климента «Спілкування та діалог культур». Ми говорили про свідчення. Згідно з традицією, один із днів заходу відбувся у домініканському Інституті св. Томи Аквінського.
 
Першим виступив Йоганес Ельдеман із Інституту Й. А. Мьолера. Він окреслив у своєму виступі шерег проблем, пов’язаних із моделями єдності, що пропонуються в екуменічному русі, а також питання віросповідної автентичності та свідчення. Після того як він закінчив свою доповідь, я запросив присутніх ставити питання. Домініканське виховання вимагало виступити sedcontra. Полемічний характер томістського богослов’я завжди видавався мені доповненням його діалогічності. Коли я вже був певен, що мені вдалося побудити слухачів до мислення, – на кафедру піднявся наступний доповідач, бенедиктинець із Шевтоні, о. Михаїл ван Парейс. Темою його виступу був Христос як свідок Отця. І вже з перших слів мене огорнув неспокій. Я відчув себе до смішного маленьким, разом із цим прагненням дискутувати та ставити запитання. Не тільки те, що о. Михаїл казав, але також і те, як саме він це робив, відповідало таємниці, про яку він говорив. Свого часу, здається, кардинал Шенборн сказав, слухаючи лекцію о. Михаїла: «Саме так має говорити католицький абат». Після того як о. Михаїл закінчив свій виступ, я втратив будь-яку охоту ставити питання. Те, що ми почули, не провадило до дискусії. Воно провадило до тиші. Зроджувало прагнення наблизитися до тієї дійсності, про яку розповідав о.Михаїл.

Виправдання без вини засудженої людини (наприклад, на прізвище Дрейфус чи Бейліс) як історично вагома, світова подія – такий новий обрій людяності, “просвітлення” на порозі ХХ століття… 

У відкриття цього обрію зробив внесок свідок захисту Менделя Бейліса професор-гебраїст Київської Духовної Академії священик Олександр Глаголєв.1 Захист від обмови ні в чому не винного співгромадянина, київського єврея, набув правової сили прецеденту, означив межу беззаконня.  Підсудний (як це трапляється й нині) “пасивно-бездіяльно” терпів те, що протокольно-в’язничною мовою називається “справою”. Зняття неправдивих підозр і наклепницьких звинувачень, виправдання людини: в такій чіткій правовій формі набув широкого розголосу зміст тієї великої історичної справи, до якої причетне глаголєвське ім’я.

 Є щось незбагненне як у самому образі Аверинцева, так і в усьому, що він написав. Це незбагненність природності. Виняткове місце Сергія Сергійовича у вітчизняній культурі здається таким природним, що будь-яка думка про порівняння, проведення паралелей може спричинити нерозуміння й навіть протест. Його тексти настільки органічні, що породжують ілюзію думки, яка розгортається вільно, знаходить найшвидший шлях до зовнішніх виражальних форм і не знає тривалого процесу “компонування”.

Рубіж століть і тисячоліть супроводжується роздумами вчених про історію ХХ століття. Роботи Хобсбаума та Фюре відкрили дискусію серед істориків щодо тлумачення та підсумків ХХ століття.1 І в науковому співтоваристві, що зробило минуле предметом свого вивчення, з’явилася потреба у пам’яті та історичному розумінні, значення яких виходить за межі вузького кола спеціалістів. Наприкінці ХХ століття ми спостерігали і спостерігаємо поступове зменшення відчуття історії в наших суспільствах, які, здається, живуть у розширеному сьогочасному, інколи абсолютизованому. Тому потреба в історичній пам’яті життєво важлива для розуміння нашого нинішнього часу та для задумів майбутнього.

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner