архієп.Бориспольський
Антоній (Паканич)

12 березня 2011 в Київській Духовній Академії в рамках щорічної студентської конференції відбувся методичний семінар «Вивчення спадщини новомучеників і сповідників XX століття в навчальних програмах духовних навчальних закладів», підготовлений Навчальним комітетом при Священному Синоді Української Православної Церкви.

 
У своєму вступному слові архієпископ Бориспольський Антоній (Паканич), ректор КДАіС, окреслив головні віхи у процесі вивчення та вшанування подвигу та спадщини новомучеників та сповідників ХХ століття, які переподвідає дана публікація.

На порядку денному: останнє смирення чи останній цинізм [1]

“Я кого люблю, тих і викриваю… Тож, будь ревний і покайся!” Ці слова, з якими Господь звертається в Йоановім видінні до Лаодикійської общини (Од. 3, 19), набули для нас, росіян, надзвичайно конкретного й актуального смислу. Ми змушені дуже ґрунтовно засвоїти цей урок: навчитися пізнавати любов Бога в Його нещадному викритті.

Виправдання без вини засудженої людини (наприклад, на прізвище Дрейфус чи Бейліс) як історично вагома, світова подія – такий новий обрій людяності, “просвітлення” на порозі ХХ століття… 

У відкриття цього обрію зробив внесок свідок захисту Менделя Бейліса професор-гебраїст Київської Духовної Академії священик Олександр Глаголєв.1 Захист від обмови ні в чому не винного співгромадянина, київського єврея, набув правової сили прецеденту, означив межу беззаконня.  Підсудний (як це трапляється й нині) “пасивно-бездіяльно” терпів те, що протокольно-в’язничною мовою називається “справою”. Зняття неправдивих підозр і наклепницьких звинувачень, виправдання людини: в такій чіткій правовій формі набув широкого розголосу зміст тієї великої історичної справи, до якої причетне глаголєвське ім’я.

 Є щось незбагненне як у самому образі Аверинцева, так і в усьому, що він написав. Це незбагненність природності. Виняткове місце Сергія Сергійовича у вітчизняній культурі здається таким природним, що будь-яка думка про порівняння, проведення паралелей може спричинити нерозуміння й навіть протест. Його тексти настільки органічні, що породжують ілюзію думки, яка розгортається вільно, знаходить найшвидший шлях до зовнішніх виражальних форм і не знає тривалого процесу “компонування”.

Нелегко говорити про любов до ворогів. Для цього треба мати досвід її переживання, а хто з нас може сказати, що він здійснює в житті цю заповідь Господню: “Любіть ворогів своїх..., творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує” (Мт. 5:44).

 
Вихід за межі Мойсеєвого закону

Уся Проповідь на горі у п’ятому й наступних розділах Євангелії від Матвія протиставляє заповідь Мойсеєвого закону та заповідь нову Ісуса, “нового Мойсея”. Перш ніж говорити про євангельську проповідь, мені хотілось би викликати в пам’яті образ оцих “двох Мойсеїв”. У Євангеліях і Новому Завіті міститься протиставлення стародавнього та нового законів – не конфлікт між ними, а вихід другого за межі першого. Мойсей схиляється перед Господом на Таворі, поступаючись Йому місцем. Як Йоану Хрестителеві, Мойсею слід применшуватися, щоб Ісус міг зростати. Євангеліст Йоан нагадує: “Закон бо через Мойсея був даний, а благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа” (Йо. 1:17).

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner