Богослужіння Великого посту – дивні. Вони дозволяють нам зосередитися на думці: наскільки зібраними людьми ми є, наскільки відповідальними, наскільки справді відповідально ми можемо ставитися до всього і до всіх. Адже, як ми пам'ятаємо, за одним з визначень, духовність в православному розумінні – це, передусім, відповідальність. Великий піст, якщо ми входимо в нього, маючи, в першу чергу, бажання постувати заради Христа, – це школа відповідальності, школа духовного життя, і по суті – це школа самого життя.

Пости існують в усіх монотеїстичних релігіях світу. Пісні практики можна зустріти серед будь-яких людей, які намагаються зупинитися і подумати: що ж відбувається в житті? Але в православному сенсі піст – це не просто філософський період, коли я, наприклад, нічого не їм або чогось не їм, і от буду собі міркувати: як мені жити далі, що робити, над сенсом життя міркувати, – ні. Згідно з православною традицією, піст – це час не тільки роздумів, а духовного оновлення, зміни себе. Це час, коли віруюча людина повинна, усвідомивши свої недоліки, по-новому розпочати роботу над ними.

Проповідь у М’ясопусну Неділю у храмі Ікони Божої Матері "Пантанаса" на Сирці

 


Прот. Богдан Огульчанський
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
 
Сьогодні, брати і сестри, ми слухаємо дивовижний уривок про Страшний Суд. Дивовижний він зокрема тим, що, з одного боку, про цю подію в богослужбовому Євангелії, яке ми читаємо протягом усього церковного року, розповідається лише один раз – саме у М’ясопусну Неділю. А з іншого боку, описана в Євангелії подія настільки важлива, що Церква закликає нас згадувати її щодня – і під час Літургії, і в ранкових молитвах ми проголошуємо Символ Віри, де є слова про те, що Владика «прийде у славі судити живих і мертвих».
 
В православній, зокрема, в українській традиції, вважається, що подію Страшного Суду людина має переживати образно, символічно. Тому він неодмінно  зображується на стіні напроти вівтаря, над вхідними дверима. Вірянин, виходячи з храму, віддаляючись, так би мовити, від ковчега спасіння, іде у цей світ – «юдоль скорботи» з нагадуванням про те, що нас всіх очікує. Здається, Микола Гоголь, згадуючи про свої дитячі релігійні враження, відзначав, що опис і зображення Страшного Суду надзвичайно глибоко відбилося у його душі і справило значний вплив на характер його релігійності. Такому переживанню цієї Події сприяє й багата художня уява народних авторів цих зображень.

о. Войчех Сурувка OP
Усе почалося з промаху. У вересні я головував на засіданні міжнародної теологічної конференції. То було вже дванадцяте зібрання з числа екуменічних зустрічей, організованих київським Центром св. Климента «Спілкування та діалог культур». Ми говорили про свідчення. Згідно з традицією, один із днів заходу відбувся у домініканському Інституті св. Томи Аквінського.
 
Першим виступив Йоганес Ельдеман із Інституту Й. А. Мьолера. Він окреслив у своєму виступі шерег проблем, пов’язаних із моделями єдності, що пропонуються в екуменічному русі, а також питання віросповідної автентичності та свідчення. Після того як він закінчив свою доповідь, я запросив присутніх ставити питання. Домініканське виховання вимагало виступити sedcontra. Полемічний характер томістського богослов’я завжди видавався мені доповненням його діалогічності. Коли я вже був певен, що мені вдалося побудити слухачів до мислення, – на кафедру піднявся наступний доповідач, бенедиктинець із Шевтоні, о. Михаїл ван Парейс. Темою його виступу був Христос як свідок Отця. І вже з перших слів мене огорнув неспокій. Я відчув себе до смішного маленьким, разом із цим прагненням дискутувати та ставити запитання. Не тільки те, що о. Михаїл казав, але також і те, як саме він це робив, відповідало таємниці, про яку він говорив. Свого часу, здається, кардинал Шенборн сказав, слухаючи лекцію о. Михаїла: «Саме так має говорити католицький абат». Після того як о. Михаїл закінчив свій виступ, я втратив будь-яку охоту ставити питання. Те, що ми почули, не провадило до дискусії. Воно провадило до тиші. Зроджувало прагнення наблизитися до тієї дійсності, про яку розповідав о.Михаїл.

Джерело: католицький часопис «CREDO»
Ірина Єрмак, фото: Олена Кулигіна

Ці слова брата Алоїса, настоятеля спільноти в Тезе, почерпнуті з програми київської зустрічі, можна взяти за мотто діяльності спільноти загалом.

Зазвичай «Україна їде в Тезе». Тобто молодь (і старші також, але їх менше) вирушає в різні поїздки що до самого цього французького села, що до різних міст, де відбуваються «зустрічі Тезе». Цього ж разу «Тезе приїхало в Україну». Це були особисто брат Алоїс, який прийняв керівництво спільнотою по смерті брата Роже, та двоє співбратів, відповідальних за прийом паломництв від нас, і тому знайомих з мовою, людьми і теренами, – Бенуа і Георг. Спершу, увечері 21 вересня, вони побували на Лівому березі, де провели молитву в недобудованому ще греко-католицькому Патріаршому соборі. Наступного дня молитовна зустріч перемістилася в римо-католицьку парафію св.Миколая, до центру міста.

На запитання читачів відповідає Блаженнійший Володимир, Митрополит Київський, Предстоятель Української Православної Церкви.

? В одній книзі я прочитав, що Ісус Христос насправді не відчував страждань і не помирав, тому що це властивість матерії, а Він був Богом. Книга, мені здається, не зовсім християнська, оскільки в ній проводиться багато аналогій з іншими релігіями.

Ви правильно помітили й оцінили зміст цієї книги – вона справді нехристиянської спрямованості. Питання про Особу Ісуса Христа є найважливішим, тому що з цим пов’язана вся християнська сотеріологія – вчення про спасіння людини.

Згідно з вченням Православної Церкви, Господь Бог нас Ісус Христос – Богочоловік. В Його Особі незбагненним чином поєднані дві природи: досконале Божество і досконала людськість.

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner