Розмова з американським феноменологом, засновником сучасної теоестетики, архімандритом Пантелеймоном Мануссакісом (він же – проф. Джон Мануссакіс) відбулася у видавництві «Дух і літера» під час XII Міжнародної конференції «Успенські читання» за участю деяких її гостей та організаторів.
 
Джон Пантелеймон Мануссакіс: Стривайте, це що, інтерв'ю!? Я думав, ми просто розмовляємо. Коли бачиш увімкнений диктофон, одразу починаєш говорити формально...
 
Дарина Морозова: Цього я від Вас зовсім не вимагаю!
 
Дж. П. М.: Ну, що ж, можете записувати. Тільки це буде НЕ-інтерв'ю.
 
Запаморочення
(Оптимістичний початок)
 
Д. М.: О. Пантелеймон, вчора Ви почали свою доповідь з «Геєни» о. Павла Флоренського[1] і Страшного суду за Орігеном, а закінчили її аналізом егології Жана-Поля Сартра. Поясніть зв'язок одного з іншим. Що в картині Сартра відповідає Страшному суду і Геєні?

Дж. П. М.: Так, Флоренський та Оріген представляли Страшний суд як відокремлення особистості від характеру. Вони говорили про те, що схильність до самоствердження – «характер» – уже в цьому житті повинна бути відсічена від людської особистості. Те, що Флоренський називає характером, у Сартра фігурує як Его. Его – це не особистість. Воно – лише поверхнева структура, винайдена самою свідомістю, яка не може стерпіти власної волі. Абсолютна свобода нестерпна. От уявіть, що Ви боїтеся висоти...
 
Д. М.: Ну, боюсь іноді...
 
Дж. П. М.: Тож чого саме Ви боїтеся?.. Ніщо зовні Вам не загрожує. Усе, що Вас лякає, – це лише відсутність перила, яке б обмежило Вашу свободу кинутися долі... Так само на концерті або на похоронах – там, де геть зовсім недоречно сміятися, – у людини несподівано виникає страх, що вона раптом розсміється або, скажімо, встане і закричить. Чому? У неї з’являється думка: «Якщо я захочу це зробити, ніщо не перешкодить мені». Це жах власної волі; те, що екзистенціалісти називали запамороченням або нудотою... Те саме і з гріхом: якщо мені в голову приходить якась грішна думка, я опиняюся в ситуації, коли ніщо зовні не перешкоджає моїй свободі реалізувати її; я просто змушений її реалізувати.
 
Д. М.: ...незначна ідея раптом стає центральною, і ми опиняємося перед єдиною альтернативою: зробити це чи не зробити (не думати про білу мавпу...)
 
Дж. П. М.: Саме так. Ось тому необхідне Его: воно обмежує нескінченну свободу нашої свідомості. Але Его – це всього лиш удаваний Інший. Це фальшиве божество, що підміняє правдивість Іншого.
 
Д. М.: Але я не розумію, де ж тут пекло? Адже за Сартром, саме Інші – це пекло...
 
Дж. П. М.: Гм, це цікаво... На перший погляд, здається, що тут протиріччя, але насправді його немає. Інший – це пекло тому, що він обмежує мене, визначає мене. Его з усіма його правилами – це лише інтеріоризація Іншого. Інший – це істинне джерело правил, а Его – лише його проекція.
 
Д. М.: Як у Лаканівській стадії дзеркала?
 
Дж. П. М.: Саме так! Жак Лакан дуже точно описує це: правила, які я бачу в поведінці тих, хто мене оточує, конституюють мою структуру поведінки, складають моє Символічне...
 
Д. М.: Слухайте, як Вам вдається читати Євангеліє очима Лакана, Сартра, Ніцше, які, здається, не були від нього в особливому захваті?

Дж. П. М.: Не люблю цих розрізнень. Так, Сартр критикував релігію, але це не означає, що нам нічого в нього взяти. Ми не повинні повторювати помилку тих, хто зводить християнську віру до примітивної стереотипної схеми: вони не бачать філософської глибини християнства. Але ми не повинні дивитися таким чином на решту філософії. Я не люблю начіплювати ярлики: Ніцше – атеїст, Сартр – марксист, Лакан – фрейдист тощо. Для мене Сартр, перш за все, феноменолог; а, оскільки в моєму богословському міркуванні я виходжу з феноменологічних передумов, його праці для мене – відмінне джерело. Атеїстичний мислитель Сартр і богослов Левінас, по суті, використовують однаковий метод – феоменологічний.
 
Д. М.: У своїх працях Ви так радикально протиставляєте феноменологію усій попередній філософській традиції, всій метафізичній парадигмі в цілому, що в мене виникло дещо дивне запитання... У святих отців, навіть у таких інтелектуалів, як, наприклад, Григорій Ниський, нерідко натрапляєш на заклик залишити філософію заради справжнього спілкування з Богом у молитві. Чи можемо ми сказати, що це стосувалося лише попередньої філософської традиції, тимчасом як сьогодні в нашому розпорядженні є такий інтелектуальний інструментарій, який сприяє, а не перешкоджає справжній зустрічі з Богом і світом?
 
Дж. П. М.: Так, в цьому щось є. Адже отці говорили про певну традицію, а саме, метафізичну, про філософію, що спирається на Афіни. А феноменологію ця традиція не задовольняла так само, як і отців... Звичайно, тут немає місця спрощеним схемам: наприклад, у Гуссерля ще багато Афін... І все ж ми можемо говорити про явне розходження. Феноменологія ніколи не починає із загального. Перш, ніж ми бачимо «чашку кави» загалом, ми бачимо ось цю чашку кави (крутить у руках порожню чашку з-під кави). А ця чашка кави відрізняється від «ідеальної чашки кави» тим, що ми ніколи не бачимо її цілком і повністю. Зверніть увагу, як Ви бачите цю чашку: Ви завжди бачите лише один її бік. Зір завжди частковий. Але розум має властивість сприймати все цілком. Тому ейдетичне сприйняття наділяє речі досконалістю. Досконалість походить із нашого розуму – і це дуже важливо. Світ – неідеальний, сприйняття світу – неідеальне. Але розум сприймає лише те, що ідеальне... Отже, я думаю, ми можемо міркувати в цьому ключі.

Люди
(До розмови почали приєднуватися цікаві люди, і вона перейшла «на особистості».)
 
Олександр Філоненко: О. Пантелеймон, Ви б могли сказати кілька слів про те академічне середовище, з якого Ви вийшли? Розкажіть нам історію, будь ласка.

Дж. П. М.: Гаразд, я розповім вам усе. Народився і виріс в Афінах, закінчив там семінарію, служив в армії (так у нас водиться), став послушником і потім прийняв постриг в одному монастирі в самому центрі Афін (за іменем засновника він називається Петраки). Потім мене відрядили вивчати теологію в Бостон (на той час я навіть не показав би його на карті і не знав англійської, але мені довелося їхати). У Коледжі Святого хреста (Holy Cross) я отримав магістерські дипломи з філософії та класичної філології (моя робота була присвячена «Гекубі» Евріпіда), а пізніше захистив докторську дисертацію з філософії. Тепер викладаю у коледжі на філософському факультеті на повну ставку і служу в різних храмах у вільний від роботи час. Ось, це все.
 
Костянтин Сігов: А де Ви проходили докторантуру?
 
Дж. П. М.: Я писав дисертацію в Бостонському коледжі (Boston College). Це величезний університет, дуже красивий, як у «Гаррі Потера». У вересні вони завжди запрошують професорів із Європи з інтенсивними місячними курсами, користуючись тим, що в Європі семестр починається в жовтні. Таким чином у нас викладали Г.-Г. Гадамер, Ж. Л. Маріон, Ж. Граіш, Ж. Таміньйо та інші. Мені пощастило вивчати Левінаса з Жаком Таміньйо, Гайдеґґера та Лакана – з Вільямом Річардсоном. Це надзвичайно цікавий персонаж, єзуїтський священик і психоаналітик-практик. Він навчався у Гайдеґґера і співпрацював із Лаканом...
 
Лідія Лозова: А, я пам'ятаю, нам розповідали якусь кумедну історію про Річардсона та Лакана!

Дж. П. М.: Безсумнівно. Існує безліч анекдотів про нього з Лаканом, а ще про нього і Гайдеґґера... Зараз він уже на пенсії, йому 90 років, але він усе ще дуже розсудливо міркує. Звичайно, можете уявити, як багато для мене це значило – спілкуватися з учнем Гайдеґґера, отримати «мого Гайдеґґера» з його рук... Але своїм учителем я вважаю, звісно, Маріона. У Бостонському коледжі ми багато спілкувалися; він одразу відчув у мені рідну душу – можливо, тому, що я грек: теж іноземець.... Ще один із моїх кращих друзів у Бостонському коледжі – Річард Керні, учень П. Рікера та Ч. Тейлора, кореспондент Сартра і Дерріда – розробляє, серед іншого, проблематику «анатеїзму»: пошуки Бога після Бога... Тож там була надзвичайно насичена інтелектуальна атмосфера; хоча ми були в Штатах, але відчували себе в Європі.
А в Нью-Йоркському університеті мені довелося інтерв'ювати Дерріда, причому безпосередньо після 11 вересня. Трагедія сталася буквально днями, тому ми всі були дуже налякані, не можна було літати... Я приїхав до Нью-Йорка на автобусі; я мусив розпитати його про інші речі, але ми не могли не торкнутися теми вибуху. Тому заговорили про теологію, про сім'ю авраамічних релігій, про іслам: чому він залишився поза Новим часом, що в ньому несумісне із Модерном... Це питання насущне і для православ'я. Адже наші стосунки з Модерном теж неоднозначні… Чому в нас не було Реформації? Чому в нас не було Просвітництва?.. Разом ми спустилися на перший поверх, – він все ще димів! Це був дивовижний досвід...

До слова про а-філософію та а-теологію
(А потім заговорили про пейзажі...)
 
К. С.: Після таких масштабних фігур, яких Ви згадали – Рікер, Гадамер – що б Ви сказали про філософський пейзаж сьогодення?
 
Дж. П. М.: Тобто кого сьогодні можна назвати значними філософами? Ну, Маріон ще живий: на мій погляд, це, справді, величина... Хто ще? Особисто мені близький французький філософ, який ще не отримав належного визнання – Лакост. Але я не знаю, кого сьогодні можна назвати по-справжньому впливовим... Це проблема американської культури: філософи у нас не відіграють такої важливої ролі в суспільстві, як, скажімо, у Франції, взагалі в Європі. В Америці ми, по суті, маргінали.
 
Д. М.: Ви вважаєте, що інтелектуали в Америці маргіналізовані?

Дж. П. М.: Так. У великій мірі це проблема континентальної філософії. Великі державні університети – Йєль, Прінстон, Гарвард та інші – не підтримують цю філософію. Просто вони вважають, що аналітична філософія політично безпечніша. Вона не зачіпає ніяких політичних питань. Це логіка, це мова: ви можете цілий день вирішувати теорему ph = q, і нікому на світі від цього не буде ні тепло, ні холодно. А континентальний філософ – це завжди загроза для суспільства. Сартр – марксист і анархіст, Гайдеґґер – нацист, Ніцше – атеїст і т.д. Отже, це було свідоме рішення державних університетів не підтримувати континентальну філософію через її імовірне політичне підґрунтя. Парадоксально, що католицькі школи досі готові мати з нею справу. Оскільки вони розглядають усі ці фігури не в політичному і революційному контекстах, а в контексті традиції мислення: від Фалеса до наших днів. І ця традиція для нас цікава... Тимчасом як в логіці, до прикладу, можна спокійно обійтися і без історії філософії, вона там не грає жодної ролі. Якби запитали Вітґенштейна: Ви читали Аристотеля? – Він міг би відповісти: А навіщо мені читати Аристотеля? Така філософія створюється у вакуумі – тут і зараз. Тут немає зв'язку з традицією, поняття традиції не існує. Тому я порівняв би аналітичну філософію з протестантським богослов'ям: немає потреби вивчати отців... У православ'ї завжди була ідея зв'язку з традицією, ідея апеляції до авторитетів, ідея наступності, навіть якщо це критична спадкоємність; протестантське ж богослов’я, теоретично, щоразу мусить починати з нуля... Деякі мої колеги по факультету пояснюють студентам, що аналітична філософія – це те, що називається філософією, а континентальна філософія – це містика! Для них це все – поезія: Гайдеґґер – це література, це релігія, це що завгодно, тільки не філософія...
 
Л. Л.: Я стикалася з таким підходом у Німеччині: у деяких студентів, які раніше вивчали аналітичну філософію, а потім змушені були познайомитися із сучасною континентальною. Дерріда, наприклад, здавався їм нестерпно нефілософським... Однак, для нашого університету це все дивно: ми практично зовсім не маємо справи з аналітичною філософією...
 
Дж. П. М.: Не хвилюйтеся, іще не вечір... Раніше такого не було і в Греції, але все дуже змінилося. Знаєте чому? Тому що багато хто їздить навчатися в інші країни, особливо в Англію. А в Англії, зрозуміло, англо-саксонська школа, Вітґенштейн тощо; відповідно, повертаючись, вони викладають те, чому навчилися самі... Отже, сьогодні в Америці, якщо маєш ступінь із континентальної філософії, краще місце для тебе – це або духовна школа, або кафедри німецької та французької філології, або порівняльне літературознавство. Практично ніде ти не зможеш викладати на філософському факультеті – за рідкісними винятками.
 
Д. М.: У нас в університеті інша мода – «атеологія», теологія навиворіт...
 
Дж. П. М.: Так, є така мода.
 
Д. М.: Я думаю, це дивне явище: цей дискурс намагається освоїти мову богослов'я, використовувати логіку богослов'я, але анітрохи не цікавиться самим змістом богословської традиції, від якої він так безпосередньо залежить... Ну, навіщо їм, вони й так про це вже все знають. У текстах, більш-менш пов'язаних із богослов'ям, наші студенти (не всі, звичайно) одразу починають шукати «гвинтики», за які можна вхопитися, аби що-небудь розкрутити (деконструювати). І вони дуже переймаються, коли не можуть їх знайти, як, наприклад, у випадку з книгами Ярослава Пелікана або ось із Вашої книгою...

Л. Л.: У підсумку, у нас складається не дуже продуктивне протистояння ліво-радикально-антиклерикально-прогресивних «кращих сил» – і «всіх інших»...
 
Дж. П. М.: Насправді, я радий, що вони загалом цікавляться чимось: бодай, вони хочуть читати, хочуть думати, хочуть щось ламати. Нашим студентам потрібна лише чиста логіка... А які їхні джерела з атеології: Тейлор? Капуто?
 
Л. Л.: Хобсбаум, Лукаш, Грамші, звичайно, Лакан і Маркс... Жижек.
 
Дж. П. М.: О, Жижек винятково православний! Жижек – просто отець Церкви. Ніхто не захищає християнство краще Жижека. Чому ви смієтеся? Я серйозно. Мені часто доводиться його цитувати. Він теж  виступав у Бостонському коледжі; це було незрівнянно... Звичайно, іноді цікавіше дивитися, як він говорить, аніж слухати, що він каже. Та й його книги мають потребу в гарному редакторі (ясна річ, він видає їх мало не щомісяця...) Але все ж таки я вважаю, що він чудовий, деякі з його ідей просто геніальні...
 
Л. Л.: Тепер я зрозуміла: Ви обов'язково повинні виступити в нас у Києво-Могилянській Академії!
 
Дж. П. М.: То це був іспит, Лідіє?

Бачити – Чути – Сприймати
(Нарешті, дійшла справа й до теоестетики)
 
О. Ф.: О. Пантелеймон, а можна кілька слів про Вашу книжку «Бог після метафізики»[2]? Мене вразило, що вона організована на основі трьох відчуттів: зір, слух, дотик. Справа в тому, що одного разу я побудував свою лекцію з богослов'я за такою самою схемою: зір, слух, дотик. До мене підійшов один приятель[3] і запитав, чи знаю я Мануссакіса. Я не знав... Саме так у мене було з Гумбрехтом: повне попадання. Мені здавалося, що він написав мою книжку. І я теж не знав про нього нічого, доки одна студентка мені не розповіла…
 
Дж. П. М.: Так, Гумбрехта я теж люблю. А до структури моєї книги я прийшов не відразу... Поки немає структури, яка все організовує, зібраний матеріал нагадує матерію без форми. І коли я шукав цю форму, мені трапився вірш 1 Послання від Іоанна: «Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися» (1:1). Ці слова я і взяв за основу: бачити – чути – сприймати. І далі все пішло як по маслу; все стало саме знаходити собі місце в цій структурі.
 
О. Ф.: Ваша книга, доступна поки що лише англійською, уже встигла зацікавити в нас дуже багатьох, оскільки теоестетики в нас не було, мабуть, із часів Павла Флоренського. Зараз з'явилася ще книга Дж. Б. Харта «Краса нескінченного» (мене ця книга цікавить як зразок винятково агоністичного дискурсу про мир...) Тож тепер у нас склалися два фан-клуби: Мануссакіса та Харта...
 
Дж. П. М.: Я думаю, вам немає потреби ділитися на Хартових і Мануссакісових; нас можна сміливо поєднувати...
 
О. Ф.: Щоправда, у нашій гуманітаристиці ще було таке явище, як Сергій Аверинцев. Йому вдавалося найтіснішим чином пов'язувати богослов'я з надзвичайно різнобічним культурологічним аналізом...
 
Дж. П. М.: Як Ви сказали, Сергій Аверинцев? Так і слід чинити. У богослов'я треба вкладати все. Воно не повинно бути сухою, суто інтелектуальною системою, воно повинно враховувати весь людський досвід, усі сфери культури. Це те, що я намагався здійснити в книзі «Бог після метафізики», вводячи сюжети з живопису та музики, поезії та літератури, відштовхуючись у своєму аналізі від картин Брейгелівської серії «П'ять почуттів»...
 
Д. М.: Так, у Вашій книзі музиці відводиться дуже важлива роль. А яку музику слухаєте Ви самі?
 
Дж. П. М.: Різну... Зокрема, класичну: моя книга з теоестетики написана під музику Арво Пярта. Але в богослужінні я волію візантійський розспів. Це просто небо!
 
Д. М.: Ви служите англійською?
 
Дж. П. М.: Тільки грецькою. Серед моїх парафіян є і греки – американські греки – й американці, але я не згоден із думкою, що службу треба зробити якомога зрозумілішою... Коли я слухаю доповідь тут на конференції, я чую її перший і останній раз, і тому я намагаюся схопити її зміст; я потребую перекладу. Але Літургія відбувається приблизно однаково щодня, – і так дві тисячі років! Очевидно, я повинен зрозуміти її не в тому ж сенсі, що доповідь. Це розуміння на зовсім іншому рівні. Справа не в тому, чи здатен мій розум охопити богослужіння; це богослужіння охоплює мій розум. Ви звертали увагу, як читають Євангеліє? Його читають протяжно: слова розтягуються, склади розширюються, у певних місцях навіть проспівуються, – це читання втягує мене всередину, поглинає мене... Це зовсім особливий тип спілкування із текстом.

Становлення – Рух – Спокій
(Трохи Візантії)
 
Д. М.: Ви ж маєте справу, серед іншого, і з патристикою?
 
Дж. П. М.: Так, зараз я вивчаю преп. Максима Сповідника.
 
Д. М.: А що саме у нього?
 
Дж. П. М.: Рух. Максим Сповідник робить акцент на русі, на зміні. Він перевертає з ніг на голову класичну парадигму. Я хочу, передусім, простежити, звідки виникає ця ідея: поки що мені здається, що вона безпрецедентна, вона унікальна. Щось подібне було хіба що в Анаксагора, який вважав, що світ рухається до свого телосу, і цей рух – вдосконалення (думаю, Максим був знайомий із думкою Анаксагора: принаймні, він використовує низку його понять: наприклад, μοιρα). У всіх інших системах рух оцінювався негативно, час оцінювався негативно. Виходить, усе, що людина робить, – до гіршого, оскільки історія рухається до кінця. Це, по суті, язичницька ідея! Ви ж знаєте цю тріаду античної філософії: στασις–γεννησις–κυνησις (спокій – становлення – рух)? Преп. Максим – перший, хто перевертає її, отримуючи нову формулу: становлення – рух – спокій. Він повністю змінює уявлення про історію, про перетворення. Аж до того, що він навіть проблематизує ідею Гріхопадіння. Оскільки ідея падіння має передбачає первісну досконалість. А її, за Максимом, не існувало. Те, що ми називаємо Раєм, – це лише прообраз есхатологічного Раю. Історія постає не результатом помилки і не покаранням за цю помилку, а шляхом до досконалості. Навіть саме зло, неминуче присутнє в історії, виявляється посібником у пошуку блага… Це наводить на питання про наступність: чи підхоплює хтось цю ідею? Я думаю, що після Максима до неї наближався лише К’єркегор, – причому лише наближався...
 
Д. М.: Ви знаєте, мені здається, що послідовниками Максима в цьому можна також назвати преп. Симеона Нового Богослова (XI в.) та його учня преп. Микиту Стифата (XI–XII ст.), – вони обидва розглядали Рай лише як якийсь початок імовірного розвитку... Я вважаю, що це сміливо можна називати екзистенціалізмом святих отців: екзистенція має свій сенс, вона унікальна, її не можна відмінити. Багато людей відмовляються вірити в це, сприймаючи християнство просто як різновид ідеалізму, – ніби йдеться лише про те, щоб уподібнитися якимсь апріорним ідеальним формам... І Максим Сповідник вважається саме одним із найяскравіших представників платонічного ідеалізму в патристиці!
 
Дж. П. М.: Максим? Я б із цим не погодився! (А Ви знову записуєте, Дарино...) Максим доклав багато зусиль до того, аби звільнити християнську думку від платонічного полону. У Платона ми ніколи не знайшли б позитивної оцінки руху, позитивної оцінки історії. Думаю, Максима вважають платоніком через його вчення про логоси, а також через вплив Діонісія – правдивого неоплатоніка. Але Максим, як і Діонісій, просто користувався єдиною філософською мовою, яка була в його розпорядженні. Та вони вводили в цю мову маленькі зміни, і саме ці нюанси деколи мали вирішальне значення! Наприклад, Максим використав платонічну тріаду, але змінив її порядок, – і це змінило все. Те ж саме з логосами. У «Федоні» логоси – це ідеї; вони не вертикальні, вони горизонтальні, вони відіграють роль кінцевих причин. Наприклад, Сократ говорить тут, що прекрасне стає прекрасним завдяки «прекрасному». Але це теж можна розуміти по-різному. Він має на увазі, що те, що прекрасне сьогодні, прекрасне завдяки подібності до того, що буде прекрасним у кінці, – це процес... Отже, безсумнівно, що отці використовували неоплатонізм, використовували стоїцизм тощо, але питання в тому, як вони використали цю античну спадщину. Вони додали до цієї системи щось, принципово невластиве їй – ідею іпостасі, особистості, а тим самим думку про вищість індивідуального над загальним. Це ми можемо спостерігати вже в каппадокійських отців. Власне, вся ідея прав людини, така важлива для нас сьогодні, походить зі вчення святих отців про особистість. Особистість має свою цілісність, свою гідність, і її неможливо підпорядкувати, неможливо поставити нижче універсального... Зараз у Греції багато полемізують про Максима і його спадщину: чи вважати волю характеристикою природи чи особистості, тощо.
 
Д. М.: Що, досі? Хіба вони не вирішили це питання у VI столітті?
 
Дж. П. М.: Досі. У Греції нічого не припиняється. Там час не йде вперед.
 
Д. М.: Це ж треба. Російський церковний історик Карташев, згадуючи, що на Вселенських Соборах були присутні, як правило, безліч східних єпископів і тільки кілька римських легатів, коментував це євангельським афоризмом: «Лікаря не потребують здорові» (Мт. 9:12). Тобто богословські полеміки – давня грецька хвороба. Така божественна хвороба...
 
Дж. П. М.: Щось у цьому є. Але це і правда, і неправда. Історично, справді, усі єресі приходили зі Сходу, але й усе богослов'я приходило зі Сходу. Адже кожна єресь допомагала в розумінні істинної віри. Що робили всі єретики? Вони намагалися знайти сенс у чомусь, розібратися у вірі. І тим самим їх помилки сприяли самовизначенню ортодоксального християнства. Якби їх не було, вираження нашої віри було б вельми примітивним, воно б ніколи не стало таким вивіреним і витонченим, яким ми його знаємо.

P.S.
(На прощання ми, звичайно, показали наші книжки)
 
Олексій Сігов: А як Ви ставитеся до перекладу?

Дж. П. М.: Переклад – це застрашливе завдання. У мене не вистачає нервів на цю справу! Я було намагався перекласти з англійської на грецьку книгу Патріарха Варфоломія Encountering the Mystery, однак зрозумів, що це величезна праця, і взявся за краще написати передмову...
 
Д. М.: Невже!? А я таки переклала її на українську; ми тільки-но видали її. Ось, дивіться: її українська назва – «Віч-на-віч із Тайною» (щось на зразок «Eye-to-eye With the Mystery»).
 
Дж. П. М.: Дійсно? Насправді, назва дуже гарна, вона відповідає етимології поняття просопон, особа, особистість: «звертатися до очей» Іншого.
 
К. С.: А це книга П. Рікера «Ідеологія та утопія», з картиною Малевича на обкладинці. Як Ви думаєте, хто з цих дівчат Ідеологія, а хто Утопія?
 
Дж. П. М.: Ідеологія – більша... Утопія нюхає квітку...




[1] 8-ий Лист Столпа и утверждения истины
[2] Manoussakis J.P. God After Metaphysics. A Theological Aesthetic. / J.P. Manoussakis – Indiana University Press, 2007. Переклад книги готується у видавництві «Дух і літера».
[3] Це був Юрій Чорноморець.
 
 
 
 

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner