На порядку денному: останнє смирення чи останній цинізм [1]

“Я кого люблю, тих і викриваю… Тож, будь ревний і покайся!” Ці слова, з якими Господь звертається в Йоановім видінні до Лаодикійської общини (Од. 3, 19), набули для нас, росіян, надзвичайно конкретного й актуального смислу. Ми змушені дуже ґрунтовно засвоїти цей урок: навчитися пізнавати любов Бога в Його нещадному викритті.

Дуже важко, допускаючись численних, гідних сліз і сміху помилок, Росія шукає сьогодні шлях від самообману до дійсності. Не варто дивуватися, що цей шлях болісний і небезпечний. Не бракує голосів, що висловлюють зрозумілу, хоч і малопристойну тугу за м’ясними котлами Єгипту. Ця ностальгія має до того ж аж ніяк не самі лише матеріальні причини. Ба ні, для нас, прекраснодушних представників російської інтелігенції, втрата ілюзій, і притому не комуністичних, а саме “дисидентських” ілюзій, набагато болючіша, ніж зникнення найнеобхідніших товарів. Зникають найдорожчі ілюзії: ті, що торкаються нас самих. Так, несвобода була мукою, була принижен­ням і болем, але якщо ми хочемо вимовити всю правду, ми повинні визнати, що ця ж несвобода кожного з нас – розбестила. З невіль­ного – що візьмеш? Який нелюд посміє дорікнути невільникові тоталітарної системи, що той не бере на себе завдань, від яких його відсторонено насильством влади? Завдання ці морально перестали існувати, адже згідно з давнім принципом морального богослов’я, “ad impossibile nemo tenetur” (“ніхто не зобов’язаний чинити неможливе”). Ба, звичайно, бували винятки, коли той або той “дисидент” в акті героїзму намагався на короткий час – до свого арешту – взяти на себе дещицю заборонених обов’язків; однак винятки ці підтверджували правило, оскільки акція протесту, сплачена мучеництвом, оцінюється за іншими критеріями, ніж регулярне виконання робочих функцій у нормальний час. Доки поет ризикує потрапити до в’язниці за свої вірші, священик – за свої проповіді, християнський активіст – за спробу налагодити підпільні уроки Закону Божого, саме життя відсуває вбік питання про професійну якість цих віршів, цих проповідей, цих уроків. Будь-яке слово, що протистояло нав’язаній ідеології, означало більше свого ж власного безпосереднього значення. І раптом, о жах, воно починає означати рівно стільки, скільки воно означає. Романтика свободи, романтика опору тоталітаризмові не може пережити тоталітаризму; з приходом свободи неминуче повертаються професійні, ділові критерії – при страшному дефіциті професіоналізму. Коли ми прозрівали облуду ідеології – що й казати, переживання було хвилююче; а от прозріти власну неміч, обмеженість, прозріти хаос у нашій власній свідомості, поклавши руку на серце, мабуть-таки, важче. Дозволимо собі маленьку притчу: кого злим насильництвом змусили ходити, безперестанку зігнувшись, той може дозволити собі золоті марення про свій велетенський зріст, якому лиха доля не дає проявити себе; але якщо йому дадуть шанс розігнутися, марення розвіються – скільки є, стільки є, і ні на сантиметр більше. І ще одна баєчка: уявімо собі державу, де з десятиліття в десятиліття кожен з дитин­ства знав, що за спробу наблизитися до штучної чи природної водойми негайно пристрілюють без попередження, – а згодом там оголосили б змагання плавців! Видовище було б кумедне. Але ж нам не до сміху, адже ми всі – такі плавці, що досі знали про воду хіба що з книжок, та й то заборонених. Такі, наприклад, наші парламентарі (серед яких зовсім недавно перебув і я), взагалі наші демократи, хоч в лапках пиши, хоч без лапок – не в цих нехитрих графічних жартах річ. Такими ж неминуче є люди Церкви, чи то духовні особи, чи миряни, що беруть на себе організацію християнських товариств з освітніми, харитативними, видавничими та іншими немислимими ще вчора завданнями, обговорюють церковні проблеми в мирській пресі або перед екранами телевізорів, та ін. Настав час волонтерів – але, звичайно, і час самозванців. На жаль, межа між волонтерством і самозванством сьогодні не тільки нечітка, а й рухома. Єдиний шанс не відмовлятися від ініціатив і все ж не стати самозванцем – сумирність; але як сумирність! Легко сказати, а зробити страшно. Не побожна жестикуляція, а безжальне прозирання правди про нас самих, переоцінка вже не зовнішніх “цінностей”, фальшивих або не зовсім фальшивих, а нашої самості. Або сумирність без фраз – або цинізм без упину; середини для нас, росіян, більш немає. Можливо, й добре, що немає. Або – або. Про тих, хто вибирає цинізм, краще мовчати, як про мертвих; адже вони насправді вибули з-посеред живих. Життя збереже в собі нині лише той, хто зважиться вибрати сумирність.

А поки що ми, відповідно до сказаного вище, бабраємося у невипробуваній стихії… Нам скажуть, що така доля всієї Центральної і Східної Європи. І так – і ні. Принаймні дві особливості відрізняють російську долю від будь-якої іншої.

По-перше, ера тоталітаризму тривала для нас на три десятиліття довше, ніж для західних сателітів СРСР. Фактор часу дуже важливий. Окремі особи і цілі соціальні кола, здатні до героїзму у виняткових обставинах, втрачають свій запал, коли виняткові обставини затягуються на повний строк їхнього життя, а потім уже й життя дітей і онуків, тим самим перестаючи сприйматися як виняткові, перетворюючись на повсякденну норму, що нікого не дивує. Покоління за поколінням почали дихати радянським повітрям від свого першого крику немовляти; а люди, що несли в собі мовчазну пам’ять про щось інше, – як я пам’ятаю ці чудові старечі обличчя з часів мого отроцтва! – усі до одного вимерли. Згадаймо для порівняння: вся епоха націонал-соціалізму тривала дванадцять років. А для нашого національного нещастя було відміряно – у шість разів більше. Шість разів по дванадцять років, підряд, без відпочинку! Коли тоталітаризм такий довговічний, його дія виявляється вже не на рівні світогляду, а на рівні найпростіших життєвих інстинктів, на рівні всього, що “само собою зрозуміле”, про що не говорять і не думають. І поширюється ця дія якоюсь мірою на всіх: не тільки на катів і стукачів, а й на людей пристойних – на жаль, до жертв включно.

По-друге, саме довоєнні десятиліття, що становлять нашу особливу ношу, яку ми ще не поділяли зі східноєвропейськими братами по нещастю, – саме вони були часом найбільш унікальних гонінь на Церкву й віру. Такого оскаженіння Східна Європа, слава Богу, не бачила. Так, в її досвіді – насильство над вірними, арешти наймужніших християн, кардинал Міндсенті в камері катувань, свята кров отця Попелюшка; але не незліченні храми, що злітали в повітря або перетворені на руїни. А наш досвід 20-х – 30-х років – тотальна війна на знищення, абсолютно офіційно оголошена вірі як такій, у всіх її різновидах.

Цей досвід усе ще недостатньо осмислений нашою свідомою пам’яттю. А наша підсвідомість саме тому не може від нього до кінця звільнитися. У віруючих, у духівництва, особливо в тих із нас, хто трохи старший, він сидить у кістках, як безперервний тупий біль. І нести нам цей біль до смертної години. Але це – особлива тема.

“Там, де трон сатани… “

І простий естетичний такт, і тим паче християнська духовна тверезість рішуче забороняють, разом із самочинними здогадами про “часи і пори” кінця цього еона (І Сол. 5, 1), стилізацію подій під неадекватно – панічно, патетично, літературно, по-моралізаторському etc. – зрозумілий Апокаліпсис. З іншого боку, однак, усе, що церковна людина може помислити і сказати про Церкву, само собою вкладається в матриці парадигм, заданих саме Одкровенням Йоана Богослова – реченнями Сина Людського Ангелам семи малоазійських церков, повістю про останню боротьбу між Агнцем і Звіром. Церква, Наречена Агнця, є явище есхатологічне від самого свого початку, від дня П’ятдесятниці, стосовно якого апостол Петро згадував слова Йоїля про “останні часи” (Діян. 2:16-17). На літургійній мові Православ’я вже про часи земного життя Христа мовиться як про “останні”, і жодного віруючого із здоровим глуздом це не бентежить, хоча за людським рахунком відтоді минуло два тисячоліття (і мине ще стільки тисячоліть, або років, або тільки днів, скільки Бог забажає). Ми вже дуже давно – “есхатон”.

І ось читач розкриває останню книгу Нового Завіту і знаходить, серед іншого, слова, звернені до Ангела Пергамської церкви: “Знаю, де мешкаєш – там, де трон сатани, і держиш ім’я Моє і не зрікся віри моєї і в дні, у які Антипа – свідок Мій вірний, був вбитий у вас, де мешкає сатана” (Од. 2:13).

Подвійне повторення: “там, де трон сатани”, “де мешкає сатана”. Слова падають важко, вони дуже вагомі, дуже серйозні. Якщо ми наважуємося застосувати їх для опису ситуації російського Православ’я і, ширше, християнства усіх віросповідань, або, ще ширше, віри в Бога як такої, під безконтрольною владою того, що іменувало себе “войовничим атеїзмом”, – то не заради вправ в антикомуністичній риториці, що в нинішніх обставинах стало заняттям надто безпечним. Та ні, йдеться не про політику, і “сатана” – не метафора. Які вже тут метафори!

Наведене вище місце з Апокаліпсису, само собою досить загадкове, має, без сумніву, конкретне історичне тло. Очевидно, воно пов’язане з державним культом Божественного Кесаря, що ревно практикувався в Пергамі, тобто із римською державністю, що обожила себе саму, а також із гоніннями на християн, які логічно випливали з цього культу. Тему гонінь, до якої доведеться вертатися знову й знову, тим часом облишимо: поговорім про містику культу влади. Не тільки у формі сталінізму, яку ми повинні визнати найбільш зрілою і найвідвертішою, а й у своїх дещо ранніх, “авангардових”, і пізніших, “занепадницьких” формах більшовицька ідеологія разюче схожа з містикою. Тільки на облудній поверхні вона могла видавати “науковий світогляд”, інакше кажучи, прикидатися запізнілим і агресивним проривом секуляризму. Душевна атмосфера не була тут ані секуляристською, ані раціоналістичною. Війна проти релігії сприймалася й велася як найтиповіша релігійна війна, з усіма неминучими для неї ексцесами нетерпимості, “зилотства”.

Аж ніяк не випадково, що наші спеціалісти у справі цькування релігії лише згодом стали іменувати себе “войовничими атеїстами”; спочатку з гордістю вживалося інше слово – “безбожники”. Звичайно, це слово було набагато доречнішим, як стилістично – без будь-яких учених “ізмів”, доброю російською мовою, достатньо безцеремонне і пряме, щоб звернути поклик і виклик до найглибших і найтемніших пластів національної підсвідомості, – так і в плані суто змістовому. Адже “атеїстами”, тобто, просто кажучи, невіруючими, ці безбожники аж ніяк не були; радше вони являли собою фундаменталістів і фанатиків спотвореної парарелігії Богоненависництва, що на свій лад “вірували й трепетали”, як це роблять, за твердженням Послання апостола Якова, біси. Якщо, наприклад, у неймовірній кількості знищувались ікони, то відбувалося це зовсім не від нечутливості до “нумінозного” в іконі, а зовсім навпаки, тому що сакральна “аура” ікони уражала й тривожила безбожників, виводила їх із себе, навіювала їм панічні почуття, не раз, хоча й побіжно, описані в радянській літературі. Ще в кінці минулого століття російський терорист міг не пошкодувати бомби, щоб спробувати знищити, як найживішого, найнебезпечнішого ворога – не царського сановника, не поліційного діяча, а шановану ікону Божої Матері в Курську (пор. вірш Володимира Соловйова “Знамення”); очевидно, що такі “іконокласти” були на свій лад не менш містично настроєні, ніж найщиросердніші шанувальники ікон.

Що це було? Чорна меса, так – але секуляризмом і не пахло. Тільки тепер, із закінченням більшовицької пори, Росія вперше стикається з цілковито незнайомими їй проблемами секулярного суспільства. А тоді – тоді все було інакше. М. І. Бухарін, далеко не найстрашніший представник більшовицької еліти, зізнавався, що в молодості, ознайомившись з “Трьома розмовами” щойно згаданого Соловйова, радісно поспішив ототожнити себе з виведеним там – Антихристом. Припустимо, це ще можна зрозуміти як літературщину, як рецидив романтичного демонізму. Та ось лексика ленінських випадів проти ідеї Бога – це абсолютно серйозно, серйозніше не буває. Не тільки сама ця ідея, хоча б у найабстрактнішій, суто понятійній формі, але вже “кокетування” з нею, тобто мінімум інтелектуальної відкритості їй назустріч, є для Безбожника Номер Один – не слабкість думки, не несмак, як мав би вважати атеїст, бравуючи своєю незворушною зверхністю, але ні більше, ні менше як “найнесказанніша гидота”. Річ у тім, що іменник “мерзость” має в російській лексиці чітко відчутний біблійний колорит. Ми знову й знов читаємо в Писанні, що певні предмети і вчинки є “гидота перед Господом” (Втор. 27:15; Прип. 3:32; 11:1-20; 12:22 – приклади незліченні). Отже, “гидота перед Господом” – а тут що, “гидота перед сатаною”? Таке знайдеш хіба що в інструктажних листах із Пекла, дотепно придуманих К. С. Льюїсом. Ні, не голос невіруючого чуємо ми в Леніна; це типовий тон святенника, якого розсердили, непідробна інтонація святенника Пекла.

Якщо йдеться про “гидоту”, та ще “найнесказаннішу”, цілком логічно, щоб діла робилися “з найшаленішою і найнещаднішою енергією”, “безумовно ні перед чим не зупиняючись”, як сказано у відомому листі Леніна членам Політбюро від 6/19 березня 1922 р. Такі інструкції не піддаються поясненню виходячи з політико-прагматичних мотивів, не зводяться ні до яких “ізмів”. З державною доцільністю, хай і цинічно зрозумілою, вони мали так само мало спільного, як оголошена 15 травня 1932 р. декретом уряду за підписом Сталіна “безбожна п’ятирічка”.

Потрапити до рук безсовісних ворогів – невтішно; але ще безнадійніше – потрапити до рук безумців.

Загадка про Росію

У минулому столітті наша країна в особі своїх мислителів загадала собі загадку про себе саму. Гоголь, слов’янофіли, Достоєвський наполягали на цілковито особливій, винятковій релігійності російського народу, цього “народу – Богоносця”, що єдиний серед усіх народів землі зберіг повноту сердечного знання про Христа, що “весь у Православ’ї”. Однак уже Бєлінський у славнозвісному листі до Гоголя найрішучіше відмовив цьому ж російському народові у будь-якій справжності й серйозності релігійного почуття. У сьогоднішній Росії неважко дезавуювати Бєлінського, смертельно обридлого всім за той час, коли його насильно нав’язували як “революційного демократа і предтечу більшовизму” (у чому він, правду кажучи, не зовсім винен); але ж і Олександр Блок, людина зовсім іншого духу, в тяжку хвилину скептично запитував Росію: “Чи знала ти що? Чи в Бога ти вірила? І що там почуєш із пісень твоїх?” З іншого боку, не так важко заперечити й Достоєвському, вбачаючи в нього, як це часто робиться, єресь його власного персонажа – Шатова: підміну віри в Бога вірою у віру народу. Але проблема в тому, що коли крайні твердження однієї і другої сторони неприйнятні, коли вони просто безумні, в одному їм не відмовиш: вони являють собою надзвичайно російське безумство; у сукупності, у взаємознищувальному взаємодоповненні вони виявляють якусь дуже важливу істину про нас. Де ще народ, який породжує у своїх мислителів до такої міри розбіжні судження про своє ставлення до віри? І в кого ще підкладали бомбу, щоб підірвати ікону?

А коли починаємо згадувати післяреволюційний досвід, важко звільнитися від відчуття, що кожне з безумних суджень, які логічно виключають одне одного, по-своєму виправдалися. Народ-Богоносець, народ, що в чистоті зберіг відбиток Христа Розіп’ ятого, – ці відважні слова мовби підтверджуються величезною кількістю мучеників і сповідників, які з незрівнянною простотою йшли на розстріл і в ГУЛаг. Я чув од покійної Наталії Іванівни Столярової, що своїми наставницями в науці мужності – яка в неї самої мала цілковито громадянський і секулярний характер – вона вважала тих стареньких бабусь, котрих вона зустріла у таборах за “злочин” переховування переслідуваних духовних осіб. Від однієї з них на допиті добивалися, звісно, з допомогою побоїв, де переховується той чи інший єпископ, – і у відповідь чули: “Я знаю, але вам ніколи не скажу; ви боїтеся один одного, боїтеся ваших начальників, а я вас не боюся!” Воістину, “тут терпіння і віра святих” (Од. 13:10). Мені випадало розмовляти з освіченим німцем, відомим психіатром, який, побачивши в російському полоні таких стареньких, прийняв Православ’я (і випадок цей – аж ніяк не єдиний). Усе це – реальність, про яку ми маємо право говорити, більше того, зобов’язані говорити. Мученики нашої землі – то “хмара свідків” (Євр. 12:1), яка завжди перед нами і навколо нас, якщо ми маємо очі, щоб бачити. Та якщо страждальців – тисячі, десятки тисяч, то відступників – мільйони.

Відступництво активне набувало в нас, особливо у 20–30-ті роки, форм страхітливої одержимості, яку можна порівняти хіба що з тим, чого зазнали монастирі деяких частин Іспанії в роки громадянської війни, але яка лютувала значно довше, значно регулярніше і на широкому просторі. Утримуюсь від кривавих прикладів, розповім тільки, що сам чув дитиною від старенької, яка приїхала до Москви із села. У них ще тоді, коли церкву не було закрито, місцеві комсомольці залазили на дзвіницю і – вибач, читачу! – мочилися звідти на хресний хід: на власних батьків і матерів, дідусів і бабусь. Не “інородці” з околиць, навіть не партійці з міста – місцеві, сільські, свої хлопці, плоть від плоті і кров від крові селянської Русі. Може, найдивніше, що співрозмовниця моя розповідала, а я слухав – без гніву і вже принаймні без здивування, тільки пригнічено, не більше. Така була повсякденність, такими були нудотні, одноманітні будні нашої землі – з року в рік, з десятиліття в десятиліття.

А тепер поміркуймо: щоб хвацькі хлопчаки могли поводитися таким чином, – до якої ж міри затурканості мали дійти старші? І тут відіграло свою роль, здається, те, що ми, росіяни, якось надто жаліємо своїх діток. Візьмемо родини, де молодше покоління не рвалося брати участь у нічим не приборкуваному антирелігійному хуліганстві, де батькам вдалося передати дітям крихту поваги до релігійної традиції, а в кращому разі – вогник віри, що тремтить під вітром, але й розгоряється від нього. Навіть у таких родинах – хіба часто батьки знаходили потрібні слова і потрібну рішучість, аби розповісти своїм синам і дочкам про живу історію Церкви і гонінь на Церкву, ту історію, якої самі були свідками? Щоб передати пам’ять болю з рук у руки?

Усе це авжеж зрозуміло. Людина, яка себе не пожаліє, дитину свою – пожаліє. Причому надто малій дитині, природно, не довіряють жахливих таємниць, аби вони не затьмарили її свідомості, а вона не зрадила їх у своєму дитячому лепетанні кому не треба, – але дитя виростає непомітно й швидко, і поки батьки збиратимуться з духом для розмови, перед ними, диви, вже хлопець, обовдурений школою і комсомолом, з яким пізно розмовляти про мучеництво старших. Учора було рано, сьогодні рано – завтра буде пізно: о, як добре була відома така лічба часу віруючим батькам у нашій країні! Нині дорікають вищим ієрархам, які у заявах, розрахованих на закордон, заперечували самий факт антирелігійного терору в СРСР, і для таких докорів є усі підстави; але що ж ми самі, російська нація як ціле? Чи зберігала імена мучеників народна пам’ять, саме народна – як щось істотно відмінне від спогадів окремих осіб, у кращому разі гуртків, і від спеціальних розшуків дисидентів і “Меморіалу”? Щось невиправне відбулося, коли зійшли в могилу покоління свідків Тихонівської епохи, – а молодші покоління з обопільної вини не розчули свідчень цих свідків. Я стояв під час відправи в одному храмі на околиці Москви, коли священик оголосив – слід сказати, словами невиразними і мало зрозумілими (“він був десь мучеником”, без пояснень!), про церковне прославлення святителя Тихона. О Господи, тут плакати б і плакати, згадуючи тих, хто не дожив! Але тільки на небагатьох обличчях увиразнилося живе чуття й розуміння, – і обличчя ці були молоді, мабуть, читали люди “Вестник РХД” і ще щось подібне. На жаль, прості обличчя “церковних стареньких” не виражали абсолютно нічого. Адже багато минуло часу, і теперішні “церковні старенькі” – не колишні. Теперішні у 20-х – 30-х роках тільки народжувалися на світ або були ще нетямущими дітьми, а від старших надто мало чули. Спробуй, розтлумач таким, що їхній вік було прожито “там, де трон сатани”, – а вони щиро дивуватимуться: про що це він, що трапилося? Серед них чимало таких, що й до храму зважилися ходити, лише вийшовши на пенсію (або доживши до “перебудови”), після по-конформістському прожитого, непорочно “радянського” життя: так уже добре жилося, як усі, так і я, начальство завжди хвалило і ставило за приклад, – а тепер час до Бога, тільки в чому ж каятися? Ну, хіба що для годиться настроїтися на умовно-покаянний лад, на зразок того як православний росіянин згідно із звичним текстом молитви перед сповіддю зобов’язаний каятися у “танцюванні” або “сміхотворстві”, – але ж серйозного нічого мовби й не було. О, sancta simplicitas, як сказав колись Ян Гус із дуже схожого приводу.

Ось проблема, не менш складна, ніж проблема вини наших церковних владик. Якщо зважати на все це, непримиренність шановної Зої Крахмальникової видасться дуже вже оптимістичною; мовби немочі “Московської Патріархії” становили й становлять цілковито чужорідний наріст на тілі повноти російського Православ’я, наріст, який можна видалити, і тоді зримо для всіх засяє у білих ризах Церква мучеників і сповідників. Своїм подвигом Зоя Крахмальникова заслужила, щоб ми ставилися до її слів дуже серйозно. Зізнаюсь, однак, що я до такого оптимізму не здатен. Мовби компроміси ієрархії розпочалися не після того, як більшість нації – називаймо речі своїми іменами! – зрадила цю саму ієрархію. Що вона почувала, більшість нації, коли за один тільки 1937 рік, який лише вінчав у цьому плані низку попередніх, арешту зазнали не менш ніж п’ятдесят ієрархів Російської Православної Церкви? Коли до 1939 року з усього російського єпископату на волі лишилися всього чотири діячі? Чотири – на всю Росію? І якби ці чотири, останні, щезли – чи поворушилася б країна? А тодішні володарі умів – чи помітили б, що щось трапилося? Ба, звичайно, в ті роки у кожного були свої турботи – чекати нічного грюку у власні двері (а у багатьох – ставати після безсонної ночі в чергу з передачею заарештованим близьким). Та якими самотніми, викинутими на узбіччя життя, небажаними іноземцями у власній вітчизні мали щогодини відчувати себе духовні предстоятелі вітчизни! Напевно, ще важче, ніж загрозу каторги або пострілу в потилицю, здолати відчуття, що твоє життя і твоя смерть однаково байдужі для твоєї країни.

Не для всіх байдужі. Були вірні серця, золоті серця. Але в Росії – нічого з цим не поробиш – рахунок іде на великі, дуже великі числа. Така країна.

Так, меншість зберігала мученицьку вірність канонічній Церкві, і об цю вірність розбивалися всі хитромудрощі “живоцерковників”. Але щойно ми переходимо до лічби на великі числа, щойно починаємо розглядати церковно-політичну історію в контексті історії всенародної, стає гнітючо ясно, що підтримка оновленства була для офіціозного безбожництва лише суто випадковим і суто тимчасовим, для відвернення уваги, маневром; дуже скоро воно перестало потребувати таких маневрів. Для нових поколінь “простих радянських людей”, на жаль, уже не існувало питання, до чиєї “церкви” ходити, до оновленців чи прихильників Патріарха. Протягом усього довоєнного часу безбожництво набирало сили і сатаніло від своїх перемог.

Корисно подумати – заради досвіду розпізнавання духів (I Кор. 12:10) – про те, як відступництво мас (і, звісно, більшості інтелігенції) виглядало зсередини. Спробуємо зрозуміти те, що неможливо виправдати. Звичайно, нові хазяї життя за зрадництво, як сказано в Ахматової, платили золотом; однак зводити проблему до цього було б несправедливо, а говорити про тих, що продалися, – нецікаво. Значно цікавіше, що важливу роль відігравали мотиви, говорячи по-людськи, “високі”, навіть мало не “християнські”, – але, звичайно, до коріння відмінні від власне християнської мотивації, тієї, яка зазначена в Євангелії (Йо. 14:15): “Якщо любите ви Мене…”.

По-перше, це була хибно спрямована потреба аскетичного “відсічення” своєї волі і віддання себе у владу непоблажливому настав­никові; чим суворішому й жорсткішому, тим краще (пор. Звернення більшовика у Мандельштама: Ти повинен мною керувать, / я ж повинен буть тобі слухняним…”, або рядки у Клюєва “Є в Леніні керженський дух / Ігуменський окрик в декретах.”);

по-друге, це була такою ж мірою спотворена жага “соборності”, общинності (пор. у Маяковського: “…що спільні навіть сльози із очей”);

по-третє, це був захват перед усеохопним ученням, яке береться – почасти подібно до томізму та інших великих схоластичних синтезів – осмислити кожен факт через включення його до гранично універсальної авторитетної системи (богослов’я без Бога, навіть містика без Бога);

по-четверте, нарешті, це було не тільки корисливе, а й цілковито безкорисливе схиляння перед історичним успіхом , що підсвідомо виходить з одвічно-язичеського уявлення, дуже важко здолати, нібито Бог завжди з переможцями (“історія працює на нас” як пародія на “з нами Бог”).

З приводу останнього пункту зауважимо, що сьогодні невиправні “діти віку сього” за тією ж логікою приймають і видають свою зловтішність з приводу історичної поразки комунізму – за духовне переборення його лжі. Але в християнстві має ціну те, і тільки те, що аж ніяк не залежить ані від чиєїсь перемоги, ані від чиєї поразки в історії.

Воєнні і післявоєнні роки: велика ілюзія та її тьмяний занепад

І все ж, і все ж – незважаючи ні на жахи перманентного терору, ні на стужу масового відступництва, віру не вдалося вбити. Спроби приручити її також, загалом зривалися. “Живоцерковники” відкинені церковним народом. Опортуністичні жести митрополита Сергія (на наш погляд вони безумовно прикрі, до того ж марні, однак не містять в собі складу злочину, який часто вбачають в них, – відмови від віри) – наразилися, як відомо, на сильну опозицію. Так, віруючих ставало дедалі менше, але “мале стадо” виявляло неабияку твердість. Перспектива повного, остаточного знищення християнства з лиця Руської землі (як воно щезло свого часу на низці територій, відвойованих ісламом) видавалася багатьом цілковито правдоподібною; але перспективу інтеграції церковних інститутів тоталітарною системою уявити було важко. Аж тут у події втрутився новий чинник – війна. Та війна, яка не тільки на мові офіційної пропаганди увійшла в російську свідомість як “Велика” і “Вітчизняна”.

Дуже дивно говорити про криваві катастрофи, що принесли горе майже в кожну російську родину, як про джерело певної ейфорії. Язик не повертається. Та ейфорія ця – була. З “Вітчизняної” війни на деякий час народилася ілюзія неімовірного єднання між катами і жертвами, мрія про відновлення порушеного зв’язку часів, про відродження Святої Русі. Надто важко було повірити, що після таких жертв життя залишиться колишнім; недарма про “просвітлення й визволення, що їх чекали після війни”, йдеться в одній із заключних фраз роману Пастернака “Доктор Живаго”. Але навіть для тих, хто, навчений гіркішим досвідом, не покладав надій на розв’язання внутрішніх проблем Росії внаслідок війни, ці внутрішні проблеми на якийсь час відсунула загроза іззовні, що нависла над буттям російського народу. Раптом все стало відносно просто: ось противник – ось Вітчизна; помирати за Вітчизну, з народом – не те, що вмирати “ворогом народу”. Я не раз чув від старших, від тих, кому за Сталіна було особливо тяжко (зокрема від недавно померлого Льва Гумільова, для якого, як для багатьох, фронт був проміжком між табірними строками), що психологічно воєнний час переживався ними як найлегший і найсвітліший. І колишній семінарист знав, що робив, починаючи своє звернення до народу словами, якими звичайно починається кожна православна проповідь (“Брати і сестри!..”) або встановлюючи орден Олександра Невського, який був не тільки славним войовником, а й святим православної Церкви. Тих, хто прагнув Святої Руси, дуже легко було ошукати, не тому, що вони були дурніші за нас із тобою, шановний читачу, а тому, і тільки тому, що вони так – до безумства, до потьмарення розсудку – стужилися за нею. Прошу пробачити дещо мелодраматичну, але, як на мене, адекватну метафору: коли людина гине од спраги посеред пустелі й лепече, марячи, про неіснуюче джерело, це свідчить не про її неправдивість, не про розумову неповноцінність, а тільки про агонію, до якої вона доведена.

Щоб зрозуміти атмосферу тих років, згадаймо воєнні вірші того ж Пастернака, в яких великий поет з немислимою для нього як раніше, так і пізніше безпроблемністю стилізував образ радянського воїна під іконописний лик св. Георгія Змієборця (“Ожила фреска”). Згадаймо могутній порив еміграції повернутися до Росії, що обернувся для стількох роками ГУЛагу. Адже навіть такі люди, як Бердяєв, тоді хитнулися й завагалися. Ілюзія була тим і небезпечніша, що ґрунтувалася на певній істині національного почуття, густо перемішаного і з казенною лжею, і, що важливіше, з найщирішим самовикриттям.

Такий контекст, поза яким несправедливо розглядати слова і діла ієрархів Російської Православної Церкви протягом періоду, що розпочався 4 вересня 1943 р., коли трьох із них (майбутнього патріарха Сергія, майбутнього патріарха Алексія І і тодішнього екзарха України, митрополита Київського і Галицького Миколая Ярушевича) прийняв “сам” Сталін. Що б не казали про тодішніх єпископів, вони були, кажучи словами поета, “не то, что нынешнее племя”: кожен з них, включаючи найбільш опортуністично настроєних, щогодини ладен був заплатити стражданнями за простий факт своєї належності до духовенства. Ані Сергія Страгородського, ані Алексія Симанського чаша ця ще у 20-ті роки не обминула. І ось їм, після десятиріч неприкритого й необмеженого безправ’я, пропонувався певний статус, певна резервація. Можна було відкрити кілька духовних семінарій (частину яких було згодом закрито Хрущовим); а це, крім безпосередньої практичної важливості для реального життя Церкви, мало цінність доброго знаку – коли вже дозволяють готувати молодих священиків, це означає, що відмовилися від лінії на фізичне вимирання духовенства. За всім цим ввижалися світлі обіцянки – це поки що, це на сьогодні, а що вже буде завтра… І все це – у країні, де не так давно закінчилася Сталінградська битва, що маркувала великий поворот у війні. Формула “Богообраний вождь”, яка щедро, вельми щедро використовувалася тоді ієрархами стосовно Сталіна, звучить для нашого вуха жахливо, і вона таки жахлива, – але народилася вона не в інший час, а в ті місяці, коли народ, який у відчайдушній боротьбі захищав своє національне буття і зломив-таки злий напір гітлерівської раті, не мав, на жаль, іншого керівника. Між іншим, ім’я Сталіна заслужено прокляте народами, входило до складу назви Сталінграда – а остання, як відомо, досі живе в топоніміці міста Парижа. Було б добре, якби росіяни билися під іншим знаком; але за гріхи наші історія йшла саме так, а не інакше, її не переробити заднім числом. А тому не удаватимемо з приводу хвали “Богообраному вождеві” гнівного нерозуміння. Тоді і в тих устах вона була значно частіше схожа на марення недужого, ніж на розраховані, цинічні, холодні лестощі.

Та що правда, те правда: саме тоді було зроблено рішучий крок в бік надзвичайно небезпечної двозначності. Так, війна повернула людей до найпростіших реалій життя і смерті, до “архетипів” народної самосвідомості, і бісівство, що розгулялося, змушене було увійти в береги. Але в берегах воно, звичайно, почувало себе цілком упевнено, і ще невідомо, що гірше, – бурхлива повінь злої сили чи її “впорядкована”, але за те мовби самозрозуміла, присутність. Що виходило? Єпископ у дуже вузьких, скупо відміряних межах своєї “резервації”, та ще під пильним наглядом спеціального чиновника безбожної влади робить свою справу; атеїстичний лектор-пропагандист на просторах шостої частини світу безборонно робить свою справу; а обидва вони разом, що ж, роблять певну спільну справу? За теорією всезагальної “морально-політичної єдності” виходило саме так. А раз справа – спільна, які можуть бути принципові заперечення, скажімо, проти довірливої відкритості щодо співробітників КДБ – одні патріоти Вітчизни ведуть бесіду з іншими патріотами Вітчизни, просто ідилія! Думати про це болісніше, ніж про слабощі й компроміси тих або тих персон. Якби не було війни, формула з так званої Декларації митрополита Сергія від 29 липня 1947 р. про те, що в радянської влади і Церкви спільні радощі й невдачі, мабуть, так і лишилася б словесним викрутасом. Та в роки війни справді були спільні прикрощі і спільні радощі, нічого не скажеш. А згодом від ілюзій нічого не лишилося, але надто багато було створено небезпечних прецедентів і важко було вибратися з глухого кута, в який самі зайшли на гаданому шляху до відродження Русі.

Хоч би як боляче, неймовірно боляче, було читати словеса про “Богообраного вождя”, все ж мені видається, що головної помилки, помилки, якої цілком можна було б уникнути, допустилися не у страшні роки сталінщини, і не під час антирелігійної кампанії, що зашаленіла з новою силою за Хрущова, – а пізніше, за Брежнєва та його наступників. У 70-ті роки громадська думка інтелігентських кіл, та й так званих мас різко змінилася, ставши невимірно сприятливішою щодо релігії. Зрушення у свідомості набагато випередив “перебудову”. Інтелігенти, і не лише вони, почали шукати шляху назад до Церкви; навернення тих літ були, як правило, серйознішими, вистражданішими, ніж це подекуди відбувається сьогодні. Безгучно змінилося співвідношення сил. Ось маленька побутова сценка середини 70-х років: до моєї дружини підходить на вулиці незнайома старенька жінка і питає: “Ти, донечко, молода, тож ти, звісно, знаєш, – коли в цьому році Великий Піст починається?” Для всіх попередніх радянських десятиліть сама думка, що старенька може запитати в молодої, міської, інтелігентського вигляду жінки про календар Великого Посту, сприймалися б як суцільна нісенітниця; починаючи з 70-х це звичайна реальність. Ієрархія, за нечисленними винятками, загалом продовжувала поводити себе так, мовби нічого не помічає. Мені згадується з тих літ ще одна сценка: свято Введення до Храму в одній із найпопулярніших серед столичної інтелігенції парафій у самісінькому центрі Москви; майже половина молільників – молоді люди, чимало єврейських облич, та й інші здебільшого явно навернулися до віри вже самі, вже дорослими; і перед такими ось слухачами впливовий ієрарх просторікує в добре побудованій проповіді, що, мовляв, всіх вас, браття і сестри, було принесено до храму в належний день після народження вашими благочестивими батьками… Оскільки проповідник аж ніяк не був людиною тупою, таку проповідь неможливо зрозуміти інакше, як цілковито свідоме відмовлення від реальності на користь умовного, штучного світу. Він мовби казав нам: не бачу вас, не хочу вас бачити, звертаюся до зовсім іншої, уявної пастви – а ви не потрібні мені і, головне, не потрібні Церкві. Нині, заднім числом, пізно вираховувати, що можна було чи не можна було зробити для народженої тоді і підданої гонінням нової християнської громадськості; але безсумнівно, що самий факт її буття міг бути врахований Московською Патріархією незрівнянно більшою мірою, ніж це було насправді. І той модус поведінки, який для 40-х років язик не повертається критикувати, для 70-х років був уже, крім усього іншого, грубим анахронізмом.

Після страшного світла кривавих сполохів – сірі будні, дрібний дощик… Хто ж міг чекати – саме цього? Так, це велике диво, що на нашій землі взагалі вижила віра. Але як може бути, що це диво не обпалює серця? Один нащадок російської еміграції першого, героїчного покоління, побувавши у московських храмах, тихо спитав мене: “Чому у ваших Богослужіннях так мало вогню? І це – після всього, що було?”. Докірливе запитання – до всіх нас.

Замість підсумків

Не варто, однак, закінчувати на такій понурій ноті. Ще і ще згадаймо ці чудові слова апостола Павла про “надію над надією” (Рим. 4:18).

У мене немає ні священичої, ні пророчої влади – навчати, показувати шлях. У мене немає нічого крім кількох застережень, дуже простих, буденно, нудно-розсудливих.

Наші нові православні, навколоправославні, співчуваючі, тобто “широка публіка”, видаються мені надто вже схожими на дітей. Позавчора вони зовсім не думали про церковні теми; вчора кожний показний на вигляд архієрей видавався їм ангелом або святим, який щойно зійшов з ікони; сьогодні вони зачитуються газетними викриттями про Священний Синод як філію КДБ… Так підліток, довідавшись щось погане про свого обожнюваного кумира, спішить записати його до ворогів роду людського. Але на те він і підліток. Не питатимемо, що гірше – солодива легковірність або школярський запал викривальництва; вони варті одне одного, адже і те й друге не властиві почуттю відповідальності. У Писанні сказано: “не будьте дітьми розумом: “(ІКор. 14:20). Повернімось, однак, до сюжетів серйозних. Боюся, що ця моя позиція заздалегідь приречена на непопулярність; вона – серединна, захопливі крайні судження для мене неприйнятні.

З одного боку, сумління не дає мені вважати так звану Декларацію митрополита Сергія утішливим фактом в історії моєї Церкви. Просте порівняння її тексту із текстом звернення до Уряду СРСР православних єпископів, що перебували у Соловках (травень 1927 р., за два місяці до Декларації) є для неї нищівним. Та ж Соловецьке Послання також приймає закон про відокремлення Церкви від держави, більше того, гарантує “відсторонення Церкви від втручання в політичне життя”, тобто визнає новий порядок речей як даність й дотримується принципу громадянської лояльності. Але як правдиво, з якою гідністю це там висловлюється! І якими очима після цього читати той пасаж Декларації, де висловлено вдячність радянській владі за її особливу “увагу до духовних потреб Православного населення”? Я не бачу ні необхідності, ні навіть можливості разом з о. Інокентієм Павловим (“Независимая Газета”, 29.07.92) розглядати Декларацію – як каже о. Інокентій полемічно загострюючи свою тезу, – нарівні з текстами св. мученика Юстина, як частину, сполучну і зобов’язувальну, шанованого церковного Передання; для того щоб увійти до складу Передання, вона мала бути прийнята соборною повнотою Церкви, – а хіба це відбулося? (згадаймо масове її відкидання церковними парафіями в тому ж 1927 р., засвідчене у праці Льва Регельсона “Трагедія Російської Церкви”). Не кожен факт історії Церкви є eo ipso компонент Передання у віровчительному смислі слова.

Та виникає зовсім інше питання: чи можна розглядати Декларацію і разом з нею всю сукупність прикрих заяв та дій самого Сергія, його оточення і його наступників, як віровідступництво, що позбавляє ієрархів – сану, таїнства – благодатної сили, духівництво і паству в юрисдикції Московської Патріархії – їх ідентичності як Церкви Православної, Церкви Христової?

Це – серйозне питання, і відповідь на нього може бути однозначно ствердною або однозначно заперечною. Ніякої середини тут бути не може.*

Отож як – приступаючи до таїнств у храмі Московської Патріархії, отримує віруючий розгрішення і Св. Причастя чи не отримує? Логіка забороняє відповісти, що він їх частково отримує, а частково ні. Натомість сумління забороняє залишити його спантеличеним щодо питання, яке воістину є питанням життя і смерті – вічного життя і вічної смерті.

Для людини, що мислить по-церковному, не залишається й змоги ухилитися від цього питання, відмахнутися від нього, пославшись, скажімо, на те, що слухатися треба не архієреїв, а старців. Хто прийняв Православ’я, прийняв ієрархічний устрій Церкви, духовну важливість якого промовисто підкреслив ще свт. Ігнатій Богоносець на самому початку II ст.; ми – не квакери, в яких кожна община вільна своїм натхненням вирішувати всі дисциплінарні й доктринарні питання. Авторитет харизматичного духовного наставника, старця, – звичайно, за найсуворішої умови, що харизма його не ілюзорна, – доповнює, але ніяк не змінює і не підмінює авторитету єпископського. Так у Старому Завіті служіння пророків, що мало владу від Бога викривати будь-яких носіїв інституційного авторитету, не могло, однак, зробити непотрібним служіння священиків і первосвящеників. Відповідно до принципу церковної свободи, про який з такою силою говорив А.С. Хомяков, повага до сану не повинна переходити відомої межі, за якого вона вироджується у певне садукейство, у клерикалізм і просто низькопоклонство; потрібно, щоб повнота церковного народу зберегла право ефективно висловлювати вимоги до чистоти життя й учительства своїх єпископів, а в найсерйозніших випадках ставити перед церковним судом питання про недостойність тієї або тієї особи. Але якщо єпископи будуть справді єпископами, хоч би й такими, що заслуговують на серйозні докори, навіть у докорах слід дотримуватися певної міри. Згадаймо, як апостол Павло висловив жаль з приводу своєї різкої відповіді юдейському первосвященикові Ананії, людині, без сумніву, недостойної, яка щойно вкрай брутально повелася з самим апостолом. “Павло мовив:” Не знав, я брати, що то первосвященик, написано бо: Ти не будеш говорити зле проти начальника твого народу.” (Ді. 23:5, пор. Вих. 22:28). Кажучи по-житейському, вимога здорового ґлузду, до якої Господь також зобов’язав нас (Мт. 10:16) – чітко усвідомлювати різницю між двома родами критики. Якщо критика всерйоз має на меті допомогти критикованій особі або корпорації поводити себе в майбутньому краще і завадити поводитися гірше, вона має давати реальний шанс почути і прийняти себе, для чого в свою чергу прийняти права цієї особи або цієї корпорації, таким чином зробивши себе, хоч і не зовсім приємною, але принципово прийнятною. В такому випадку критиковані повинні знати, що не тільки будь-який їхній одіозний вчинок, а будь-який доброякісний порух буде помічений, і викличе адекватну реакцію. Зовсім інша річ – критика, спрямована на беззастережне моральне знищення свого об’єкта. Пророк Нафан безсторонньо викривав царя Давида, але немає потреби пояснювати відмінність його позиції від позиції пророка Єлисея щодо царя Охозії і цариці Єзавелі. Змішувати ці позиції неприпустимо. Або – або. Перед нами жорстка дилема: або “зверхники” Московської Патріархії є справді, правочинно “зверхниками”, яких ми можемо, і часом повинні викривати, але не сміємо “лихословити”, визнаючи їх як законну владу; або вони своїми особистими і корпоративними гріхами, своїми контактами з безбожним режимом, своїми легкодухими компромісами вивели себе самі за межі Православ’ я і перестали бути “зверхниками”. Якщо б це було так, ми всі мали б, негайно і всенародно, переходити в іншу юрисдикцію; адже без єпископів, без послуху й поваги до єпископського сану Православна Церква не може прожити й години. На щастя, це не так.

Я дуже тішуся, що при обговоренні найгрізнішого питання маю змогу і навіть обов’язок нічого не казати від себе, зійти з ґрунту людських суджень, думок, емоцій, оцінок. Сама Церква, Вселенська Церква святоотцівських часів вже обговорювала саме це питання – і винесла щодо нього цілком певний, однозначний вердикт, що лишається чинним на всі часи для тих, хто визнає Передання. Як уже здогадався читач, я кажу про соборні визначення, що стосуються донатизму.

Є ситуації, що мають властивість повторюватися. В часи Діоклетіанових гонінь, що прийшли на землю Північної Африки у 303­304 рр., різні духовні особи поводили себе по-різному. Думки щодо того, де пролягає межа, що відділяє дозволену обережність від боягузливого зрадництва Церкви, й інша межа, яка відділяє святу готовність до мучеництва від нерозумної затятості також були розбіжні. Були єпископи й священики, які демонстрували покірність наказові державної влади видати для знищення священні книги (подекуди хитруючи при цьому, приховуючи Писання і підсовуючи невігласам-язичникам що-небудь зовсім інше – хто-хто, а вже ми знаємо, як це робиться). Були й клірики, й миряни, які беззастережно засуджували таких, називаючи їх “traditores” (по-латині гра слів – буквально “ті, що видали”, але також “зрадники”). Двори карфагенських тюрем, у яких зазнавали ув’язнення і катувань або очікували страти жертви гонінь, були по вінця переповнені збудженим християнським натовпом. Віруючих кликав туди якнайпохвальніший порив – відвідати ув’язнених, підбадьорити їх, обцілувати їхні кайдани і рани, а можливо, й поділити їхню долю. Ситуація. однак, видалася єпископові Карфагену надто вибухонебезпечною, і він послав свого диякона Цеціліана, щоб той – слід визнати досить грубо – змусив ентузіастів розійтися по домівках і дотримуватися спокою. Цілком можливо, що при цьому ієрарх скоїв гріх, за який відповість у Судний День. Коли, однак, 311 р. самого Цециліана було обрано черговим єпископом Карфагенським, опозиція, що об’єдналася навколо якогось Доната й від нього дістала своє ім’я, не обмежилася засудженням тих або тих вчинків, зроблених тими або тими особами, але заперечила благодатність самого таїнства висвячення – на тій підставі, що його здійснював ієрарх, обвинувачуваний у легкодухості перед лицем гонінь. І в зв’язку з цим донатистами було висунуто загальний принцип, згідно з яким критерієм справжньості Церкви є особиста бездоганність кожного її члена, починаючи, звичайно, з кліру. Істинна Церква – Церква Святих, і їй протистоїть псевдо-Церква грішників. Таїнства можуть бути тільки в Церкві Святих. Донатисти були люди послідовні, вони навіть перехрещували тих, хто до них приходив, – яке ж хрещення може дати той, хто спілкується з грішниками?

Найвидатніший з опонентів донатизму, Блаженний Августин, нагадував про євангельську притчу: “Царство Небесне подібне до чоловіка, що був посіяв добре зерно на своєму полі; коли люди спали, прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницею і пішов. Коли зійшла зелень і з’явився плід, то з’явився і кукіль. Прийшовши до господаря, робітники сказали йому: пане! Ти ж сіяв добре насіння на полі своєму, звідки ж на ньому кукіль? Він же сказав їм: ворог людини зробив це. А робітники сказали йому: хочеш, ми підемо виберемо кукіль? А він сказав: ні, щоб, вибираючи кукіль, ви не повисмикували разом з ним і пшеницю. Залиште рости разом те й друге до жнив; і під час жнив я скажу женцям: зберіть спочатку кукіль і зв’яжіть докупи, щоб спалити його; а пшеницю зберіть до комори моєї”. (Мт. 13:23-30).

Аж до скону кукіль ростиме на широкому полі Церкви впереміж із пшеницею. Вельми зрозуміле бажання побачити на землі бездоганне Зібрання Святих у незаплямованих білих ризах породжує згубну, як будь-яка утопія і двічі – як духовна зваба. Страшна розплата за мрійливість – еклезіологічна паніка: та чи у справжній я Церкві, або вже в Антихристовій? Ця паніка стільки разів гнала живі, ревні, духовні, чутливі, але не досить тверезі душі: з Церкви – у схизму, з єдності – у розкол, породжуючи все нові й нові “деномінації” і “юрисдикції”. Як свідчить однаковою мірою історія російського Розколу і протестанського сектантства, подрібнення, щойно почавшись, не може зупинитися, паніка не припиняється, адже всюди втікачі знаходять в новому місці напророчену Господом присутність кукілю, від якого втікають. І ще не виміряно, не вивчено, не оцінено роль еклезіологічної паніки у підготовці масової байдужості до віри. Можна зрозуміти введену у спокусу просту людину: ті їй кажуть, що гріх ходити до цієї церкви, ці – що до іншої; так краще же вона вдома залишиться.

Єдина протиотрута від паніки – істина, сформульована Церквою у суперечці з донатизмом: носій сану може мати на собі тяжкі гріхи (за які йому буде набагато важче відповідати на Суді Божому, ніж нам, мирянам), – але всі таїнства, здійснені його недостойними руками до його законного виверження із сану, ми приймаємо від Самого Господа і без найменшого сумніву. Такий догматичний бік справи. Щодо морального, я хотів би на закінчення обмежитися двома трюїзмами.

По-перше, марно питати, чи мали наші ієрархи негласні контакти з інституціями, з якими краще було б не мати ніяких контактів. Ми знаємо, що таке тоталітарний режим. Але можна й треба питати, як поводив себе кожен єпископ всередині двозначної ситуації такого контакту. Чи намагався він непомітно домогтися чогось для Церкви – чи думав про свою вигоду і шкоду для своїх колег? Чи допомагав він беззахисним хоч потроху, хоч нишком, чи холодно ставив їх під удар? Має бути, на моє переконання, створено якусь інстанцію, що включає авторитетних осіб із духівництва й мирян, яка була б здатна без демагогії, але й безсторонньо розглядати такі питання.

По-друге, якщо російське прислів’я каже: “Який піп, така й пара­фія”, – то до певної міри справедливе й зворотне. Кожен народ має таку владу, на яку заслуговує: в тім числі й духовну. Намагатимемося заслужити (й вимолити) для нашої землі єпископів, через яких ім’я Боже не буде, як казав апостол Павло, поганьблене в язичників (Рим. 2:24).

 

__________________________ 

1 Повинен зізнатися, що рішуче не розумію слів Послання Архієрейського Собору Російської Православної Церкви Зарубіжної від 16.05.1990 р.: “Віримо й сповідуємо те, що в храмах Московської Патріархії, у тих з них, в яких священик гаряче вірує і щиро молиться не тільки як “служитель культу”, а і як пастир добрий, що любить своїх овець, які чинять згідно з вірою, подається в таїнствах рятівна благодать. Небагато таких храмів на неозорих просторах Російської Землі”. Тут чинність таїнств зумовлена особистою гідністю священика; яким чином я, простий член Церкви, не володіючи Божим всевіданням, можу виміряти, чи достатньо гаряча віра, щира молитва і досконала любов до пастви у того чи того священика? Як я можу ставити свою віру в таїнства в залежність від моєї думки про його особу? Двозначності смисловій відповідає синтаксична неясність. “…У храмах Московської Патріархії, у тих із них, в яких – чи це означає: “тільки в тих”? Очевидно, так, – інакше застереження взагалі позбавлене сенсу. Але слово, яке внесло б однозначність, характерним чином відсутнє. Та ж смислова неясність – в останній фразі процитованого місця. Її можна прочитати як абсолютно обґрунтовану скаргу на недостатню кількість чинних храмів, які заціліли за комуністичного режиму; але вірогідніше йдеться про те, що серед цих храмів небагато таких, в яких таїнства ще чинні.

 

Від редакції. Правда, майже через півтора року Постановою єпископів зарубіжної Церкви від 11/24 жовтня 1991 р. цей абзац було виключено з цитованого послання, яке віднині публікується у новій редакції.

 

 

Переклала з російської Михайлина Коцюбинська

 

Уперше опубліковано в ж. “Новая Европа”. – 1992. – №1. – с.39–55.

Причіплений файлРозмір
завантажити як pdf348.65 КБ

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner