Маленька дівчинка в рожевій сукні стрибає від радості під чуйним поглядом своєї бабусі. Сьогодні вранці разом із іншими дітьми вона спорудила вертеп – українські різдвяні ясла. У коридорах Інституту святого Томи Аквінського в Києві її каштанові кучерики підстрибують у такт кроку. Майже два роки тому, 24 січня 2015-ого, в супермаркеті їй відірвало ногу бомбою, яка забрала в неї і матір. Маленьку дівчинку звуть Меланія, їй п'ять років, вона родом із Маріуполя, міста на сході України. «Моїй доньці було 27 років, – зі сльозами на очах згадує бабуся. – Коли бомба вибухнула, вона прикрила собою дитину, щоб врятувати ... Ми з Меланією багато часу провели в лікарні. Вона перенесла дві дуже важких операції для установлення протеза. У палаті їй чувся гул літака, і коли медсестра або лікар стукали в двері, вона здригалася від страху. Меланія дуже боялася. Коли ми переїхали до Києва, їй здавалося, що вона все ще там. Вона говорила: "Бабусю, прилетить літак, заховай мене де-небудь в лікарні"».

Меланія подорослішала надто швидко; її великі очі часом дивляться зовсім по-дорослому. Поки її бабуся розмовляє, вона грає в шахи з мамою іншої маленької дівчинки з фонду «Діти надії», що приймає дітей і підлітків, у більшості – жертв війни на Донбасі. Їм від 5 до 20 років. Серед них є православні, парафіяни церков московського або київського патріархатів; хтось відвідує богослужіння тільки у великі свята. Деякі – протестанти. Багато з них ніколи не чули про Біблію і поділи між церквами. Більшість, як і Меланія, – біженці зі Сходу, яким довелося покинути рідну домівку через війну. Решта – сини або доньки військовослужбовців, які вирушили захищати незалежність України. Ці діти представляють дві категорії жителів України, які зазвичай розвиваються в різних культурних горизонтах: одна – зі сходу, як правило, російськомовна, і перебуває під впливом російських ЗМІ, досить лояльних до політики Володимира Путіна; інша - із заходу, переважно україномовна і більше звернена до Європи. І хоча найпомітнішим наслідком війни стало поглиблення розривів між обома частинами України, вона також привела до несподіваних зближень, особливо з прибуттям переселенців зі сходу України.

Саме для надання допомоги цим переселенцямна початку війни в 2014 році у Києві, спільно з православною парафією в Мілані, народився проект «Діти надії». Міланський парафіяльний священик, архімандрит Амвросій (Макар), колись довгий час служив в Києві. Тепер він закликає своїх прихожан збирати їжу, медикаменти та одяг, щоб відправляти до України. Отець Амвросій підтримує зв'язок із місцевими волонтерами, в тому числі з філософом Костянтином Сіговим з Києво-Могилянської академії та Катериною Клюзко. В роботі фонду беруть участь Анна Довбик, Франческа Перруккіні, Лідія Лозова, Ігор Смажений, Рікардо Піоль. Катерина, яка втратила під час Майдану одного зі своїх найкращих друзів, Олександра, якому було на той момент 30 років, глибоко розуміє нагальну потребу миру. На славнозвісному Майдані – чорно-біле фото молодої людини з прекрасними рисами тепер серед сотні інших, які загинули в 2014 році. В Олександра була наречена, він тільки запустив програму навчання в рідному селі...

У той же час інший священик із передмістя Києва, архімандрит Філарет (Єгоров) б'є на сполох, звертаючи увагу на вкрай важке становище сімей військовослужбовців. Допомога поширюється на обидві категорії населення. По мірі відвідування сімей волонтери побачили нагальну потребу допомагати дітям, яких фактично залишили напризволяще. Допомоги потребували як діти переселенців, батьки яких мусили заново будувати життя в невідомому місті, так і діти військовослужбовців, батьки яких повернулися з фронту і потребували психологічної допомоги. Часто діти ставали свідками того, як їхній батько, колишній військовослужбовець, спивається або не може більше уживатися зі своєю сім'єю. Так, батька одного з дітей - вихованців фонду, після повернення з війни змушені були помістити в психіатричну лікарню. «Я зустрів молодого хлопця мого віку, який пройшов через битву в Донецькому аеропорту, – розповідає волонтер Олексій Сігов. – На першому поверсі група українських військовиків захищала майже повністю зруйнований аеропорт від сепаратистів, які зайняли верхні поверхи. Він бачив, як помирають його друзі. Коли я запитав його, що йому було найважче, він відповів: "Повернутися". Він ходив по Києву, бачив людей, які нормально жили, і задавався питанням: чому я віддав два роки моєї юності війні, яку навіть не називають війною?» Діти військовослужбовців часто зустрічаються з розривом між реальністю зламаного війною батька або брата і тим піднесеним образом героя війни, що поширений у суспільстві. Люди зводять героїв на п'єдестал, але відмовляються чути про їхні біди. І, так само як їхні батьки, діти мовчки замикаються в собі.

Якщо говорити про дітей переселенців, то вони вступають у конфлікт ідентичності, що проходить через їхні родини. «Спочатку, коли батьки телефонують своїм родичам зі східної України, ті іноді називають своїх рідних українськими ультранаціоналістами, фашистами, – розповідає психотерапевт Центру Ірина Валявко. – А коли вони намагаються знайти роботу на заході України, то їм приклеюють ярлик сепаратистів. Вони перестають розуміти, хто вони насправді, і їхня травма впливає на всю сім'ю. Діти ховаються за маскою цинізму або вимучених веселощів. Вони забороняють собі проявляти назовні свій смуток». Після прибуття на нове місце багато маленьких біженців виявилися ізгоями в школі, де однокласники сприймали їх як вихідців із сімей, що заражені сепаратистськими гаслами. «Коли наші дівчатка прибули з Луганська, інші діти їх не прийняли, – розповідає мати маленької дівчинки в чорному светрі, яка гризе шоколадку в декількох метрах від Меланії, і зітхає. – Три роки тому ми приєдналися до співдружності "Діти надії" і дізналися, що на нас можна дивитися по-іншому. Тут неважливо, звідки ми: зі Сходу, або з Заходу ... Ми в одному човні. Ми тут тому, що, незважаючи на війну, не втратили надії, і вважаємо, що краще все ж може статися. Це те, що нас пов'язує, і це сильніше за все інше».

Тут примирення і навіть сам проект – не абстрактна теорія; це – необхідний спосіб життя. У цій сімейній атмосфері нероздільною парою друзів є дружина солдата і мати-біженка.

Приміщення фонду «Діти надії» розташовані в Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського, який очолює ректор - отець Войчех Суровка. Отець Войчех регулярно бере участь у заходах проекту, включаючи кулінарні майстер-класи. У країні, де має місце напруженість між церквами, де деякі християни після подій Майдану довго не могли спілкуватися одне з одним, єдність приходить через здивований погляд батьків і дітей на цю незвичайну пару: священика-домініканця в білому одязі, і православного колегу в чорній рясі, що йде поруч, – отця Філарета. Дитячий сміх знешкоджує ідеологічні міни. На семінарі, присвяченому глобальним проблемам, хлопчик, що розмовляє двома мовами, українською та російською, син військового, голосно вигукує: «Одна з проблем – це російська мова!» Інший одразу ж його питає: «Ти впевнений, що це глобальна проблема?» «Може й ні... Але для нашої країни – так». Співрозмовник жваво дає відсіч: «А якою мовою ти говорив п'ять хвилин тому?». І все закінчується загальними веселощами. Подібних історій існує безліч. Наприклад, у 2014 році в літньому таборі була одна дівчина з Москви, педагог. Один із дітей вибухає і кидає їй: «Мій батько помер на війні!» Минув час, і довіру було відновлено.

Влітку молодші діти вирушають на канікули до християнських сімей в Італії, а підлітки – до Франції в Тезе. У 2015 році вони зібралися навколо рояля, на якому сестра брата Роже грала для єврейських дітей під час війни 1939-1945 рр. Наступного літа Марія, дівчина-переселенка з Донецька, грала Віолену в спектаклі «Звістка, послана Марії» Поля Клоделя. «Пеґі говорив: "Надія – це маленька дівчинка, зовсім непомітна", маленька дівчинка, яка перетинає світи з божевільною ідеєю, що сьогодні може бути краще, ніж учора», – сказав Костянтин Сігов, волонтер проекту «Діти надії» і директор видавництва «Дух і літера», одного з осередків українського інтелектуального відродження. – Ці сім'ї можуть бути з двох абсолютно протилежних світів, батьки можуть опинитися у військовій конфронтації, але треба вийти за рамки цієї підозри, що створює маленький фронт всередині Києва та інших міст України і розділяє на російськомовних (зі сходу) і україномовних (із заходу) людей. Потрібно протистояти страху: ми належимо до одного людства, – з різними акцентами, звичайно, – але ми можемо розглядати майбутнє разом. «Діти надії» вже конкретно втілюють пропозицію Пеґі». І серйозно додає: «Я скажу те, що може шокувати деяких моїх співгромадян, але вийти за рамки цієї ворожості і війни між Росією і Україною так само важливо для майбутнього континенту, як франко-німецьке примирення після 1945 року». Бабуся Меланії не читала Пеґі, але, всупереч своєму горю, вона наважується сказати: «У нас кажуть, що надія вмирає останньою. Якщо ми збережемо цю віру, Господь буде знати, як влаштувати все на краще. Я молюся, щоб покоління Меланії виросло в мирі. Я дуже сподіваюся, що хороших людей більше, ніж поганих».

Фото: © Niels Ackermann / Lundi13

Оригінальна стаття вийшла 19 грудня 2017 року французькою у виданні
La Vie: MARIE-LUCILE KUBACKI, À KIEV (UKRAINE) publié le 19/12/2017
En Ukraine, la deuxième naissance des enfants de la guerre
 

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner