Виправдання без вини засудженої людини (наприклад, на прізвище Дрейфус чи Бейліс) як історично вагома, світова подія – такий новий обрій людяності, “просвітлення” на порозі ХХ століття… 

У відкриття цього обрію зробив внесок свідок захисту Менделя Бейліса професор-гебраїст Київської Духовної Академії священик Олександр Глаголєв.1 Захист від обмови ні в чому не винного співгромадянина, київського єврея, набув правової сили прецеденту, означив межу беззаконня.  Підсудний (як це трапляється й нині) “пасивно-бездіяльно” терпів те, що протокольно-в’язничною мовою називається “справою”. Зняття неправдивих підозр і наклепницьких звинувачень, виправдання людини: в такій чіткій правовій формі набув широкого розголосу зміст тієї великої історичної справи, до якої причетне глаголєвське ім’я.
Прямий, “фізичний” зміст цієї ініціативи (ще не відгранений у правових формулах) продемонстрував отець Олександр Глаголєв, коли постав на шляху погромників, котрі йшли нищити подільські лавки. Тоді з ним вийшли проти нелюдяності парафіяни храму Миколи Доброго, вірні своєму настоятелю й другу.
Але наскільки самотнім був його шлях у наступні глухі роки, аж до допитів і загибелі в 1937 році? Настоятель зруйнованого храму Миколи Доброго не сприймав нав’язаного йому статусу одинака, ізгоя, “відступника” – не варто й нам зводити його справу до “винятку з правила”.
       Перша світова війна роками фронтової бійні, мільйонами “оптових смертей” (О. Мендельштам), здавалося, затьмарила обличчя особистості на історичній сцені, затулила обрій, що тільки ледь було відкрився, нової людяності. Більшовизм і громадянська війна нав’язали той погляд на речі (класи, групи, прошарки), котрий три чверті століття не дозволяв ні розрізнити розмах глаголєвської справи, ані вдуматися в її істинний зміст.
Свідком правди, головним свідком справи порятунку людей став Олексій Олександрович Глаголєв: через чотири роки після загибелі батька в Лук’янівській в’язниці він приймає на себе хрест священицького служіння.2 Із першого дня (точніше, ночі) трагедії Бабиного Яру в Києві ковчегом спасіння для багатьох єврейських сімей став дім Глаголєвих на Подолі й церква Варвари.3
Праведниками світу проголосив Ізраїль отця Олексія4, Тетяну Павлівну й Миколу Олексійовича Глаголєвих. У світі зростає розуміння значимості глаголєвського спадку для “нового дихання” юдейсько-християнського діалогу в Східній Європі.
Свідчення з перших рук учасниці тих подій, дочки отця Олексія й Тетяни Павлівни Глаголєвих, – спогади Магдалини Олексіївни – передає сьогодні читачеві точний фактичний матеріал і, водночас, найважливіший елемент даних про справу їхньої сім’ї – життєдайний дух того діяння.
Саме він, цей дух, вивільнює із протокольно-в’язничного канцеляриту саме поняття “справа” (цей наголос чекістів увійшов до словника дисидентів, а останнім десятиліттям його консервують архівісти). Здоровий глузд і просто здорове відчуття нескаліченої мови чинять опір механічному повторенню слів, котрі Магдалина Олексіївна Глаголєва не тільки бере в лапки, але й переносить у зовсім інший морально-історичний контекст. Наведу із публікованого тексту два положення. Перше: “До закриття Київської Духовної Академії в 1934 році О. О. Глаголєв був там професором кафедри біблійної археології й давньоєврейської мови. Крім того, він знав 18 класичних та європейських мов. І всім своїм життям відкидав, заперечував улюблені звинувачення антирелігійників на адресу духовенства: невігластво, неробство, одурманювання народу з корисливою метою тощо. Машина НКВС поставила своїм завданням знищити цього священика й сфабрикувати “справу” про буцімто його “активну участь в антирадянській фашистській організації церковників”…
Відкидання цього набору вбивчих “літер” (конденсат атмосфери патологічної підозріливості тієї епохи) повертає можливість побачити обличчя людини, котре чітко закарбувалося в пам’яті його хрещениці. Вона клопітливо відхиляє й іншу крайність: недоречне вихваляння глаголєвського подвигу за виміром тієї логіки, для якої немислима велич історичного обов’язку – “без будь-яких елементів марнолюбства”. Але в цьому й таїна її правди: “Йому притаманні смиренність і простота. Не та sancta simplicitas, про яку говорять стосовно дитини або простака, котрі багато чого не розуміють. А простота від мудрості. Мудрість і гранична незлобливість – любов до людей”.
“Гранична незлобливість” як нове визначення правди – Божої і людської – була явлена в тому столітті, коли, здавалося, озлоблення й злопам’ятність дійшли, теж граничної, напруги. Від нас ті події вимагають тієї рідкісної якості, ім’я якої не вдалося зітерти – незлопам’ять. Його зміст виходить далеко за рамки психології. Трансформація розуму (“метанойя”), передбачувана незлопам’яттю, за ідеєю – глибша персональної незлопам’ятності. По суті, йдеться про зміну основних навичок ставлення до світу, до Бога, до людей, до минулого й до сучасного.
“Злобу дня” нас привчають оцінювати згідно із соціологічними опитуваннями “електорату”. Із поняттям “маса” грають в пас ті, хто ставить себе поза нею чи над нею. У вироках нашому злощасному минулому не тільки журналісти, а й учені без особливих застережень вживають слова “всі” або “ніхто”. Такі тотальні рефлекси (чи називати їх судженнями?) в суперечках про тоталітарний спадок, на жаль, дуже часто свідомо навіть не ставляться під сумнів.
       Я помічаю за собою цей гріх, читаючи й перечитуючи сторінки глаголєвських спогадів. Минають роки й десятиліття, але як важко вирватися з кола огульних вироків, розмашистих узагальнень, беззастережних вердиктів. Всевідання на службі викривальництва стало такою розмінною монетою, що ніби й не до того, аби перевіряти, – а чи не фальшива вона?
Зваженість кожного слова і безпристрасна точність суджень у цих спогадах являє собою певну максиму. У її світлі багато які звичні елементи словника доведеться переглянути. Хіба можливо, прочитавши таке, не відмовитися від мовних жестів, котрі узурпують божественне всевідання: “всі як один”, “всі до одного”, “жодна людина” тощо? Кидаючи камінь подібних суджень, я не можу не брати участі у змові замовчування (свідомо чи мимоволі, але віднині зі знанням справи) вчинків і життя цих свідків. 
Відповідальність і свобода у теперішньому, хоч як дивно, залежать від глибини нашого здивування при зустрічі з такими воістину дивовижними людьми: павутину живої легенди – із вуст в уста – так і не вдалося розірвати? Тоталітарні машини, зі сходу й заходу, що плюндрували Київ, – так і не перерізали тисячолітній корінь лози єрусалимської, котрий прийнявся тут?5 
Око начальства не зауважило (а наші схеми “тоталітарної людини” й далі викреслюють) цю дивну особистість, котра примудрилася не вступати ні в жовтенята, ні в піонери, ні в комсомольці, ні, ясна річ, у партію, й при цьому потрудитися після війни лікарем, колегою лікаря Живаго. Щось типізувати чи узагальнювати, знову ж таки, я тут не маю наміру. Невидумана справжність духовного життя людини “постпастернаківського” покоління сьогодні пропонує більше запитань, аніж відповідей. І перше запитання не в біографічних перипетіях автора відкритих перед нами свідоцтв, а в брутальності наших соціо-історичних методів для їхнього потрактування.
Градація брутальності, милістю неба, не безмежна.6
Як бути з даними, що кидають виклик нашим теоріям? Розум не знаходить для них місця у наших схемах; але відчуттю вже явлена потуга реальності незнищенної, що здолала пекельні муки знищення і в теорії, і на практиці7. Суть справи не сховали ні в підвалах, ні під сукном: “Мій батько пояснював, що великомученики серед інших християнських мучеників, називаються так через те, що їх не тільки багато мучили, а й через те, що, помираючи в колізеях, на площах, вони діяли своїм прикладом на інших й ті, у свою чергу, приймали мученицьку смерть. У наших мучеників не було свідків. Вони були сам на сам зі своїми мучителями. А тому про них потрібно говорити не заради них самих, а заради живих, спонукаючи їх на добро”.
Тоталітарна ідея зґвалтувати історію “без свідків” була відкинута категоричною безстрашністю свідчень тих, хто “був там”, бачив і дає можливість бачити все, що відбувалося, іншим. “Бачите” – ключовий жест і рефрен у пронизливих рядках сорокових років про Бабин Яр Ольги Анстей: 
…Бачите цих бабусь у хустках.
Дідусів, немов Авраам величавих,
І віфлеємських малят кучерявих
У матерів на руках?
Я не знаходжу для цього слів.
Бачите – посуду битого груда,
Там, на дорозі, –
Розідраний талес, шмаття талмуда,
Клоччя розмитих дощем паспортів…
8 
Про те, наскільки тяжке (але й неперебутнє) служіння свідченням за самою своєю природою речей, діло говорить переконливіше, ніж слово, й заодно з ним.9 
Тут ми наблизились до суті нашої проблеми.
– Злочинні режими були пойменовані у світлі свідоцтва про Освенцім та ГУЛАГ.
– Світло свідоцтв не тільки засудило практику тоталітаризму, але й відкинуло квінтесенцію його ідеології (все дозволено “без свідків”, без іншого).
– У сутінках тоталітарних ідеологій висвітлена свідоцтвами лише верхівка айсберга ідеологій останніх чотирьох століть; неоглядний масив наших схем, понять, навичок мислення за інерцією виключає вимір думки про події за допомогою свідчень.10
У ХІХ столітті всеосяжно-енциклопедичному теоретизуванню гегелівського типу кинув виклик Кіркергор, спираючись на біблійну оповідь про першосвідка правди – Авраама. У трактуванні справи “лицаря віри” народилась екзистенціальна філософія, що перемінила обрій думки ХХ століття. Після спокуси міражами глобальних ідеологій, думка ХХІ століття гостро потребує відновлення контакту із непоступливо-конкретною реальністю, із першовитоками діалогу Афін та Єрусалима. Опорою у цій справі майбутньому читачеві і трактувальнику може послугувати біблійна потуга глаголєвських діянь.11
 
ПРИМІТКИ
1 Див. матеріали справи М. Бейліса: газета “Киевская мысль”, 1913, 27 вересня, № 267, с. 5.
2 Влітку 1941 року в окупованій німцями Західній Україні.
3 Див. Гроссман, Н. Эренбург. “Черная книга”, глава “Священник Глаголев”, Вільнюс, 1993. – с. 372 – 377.
4 Київ відзначив століття з дня народження Олексія Олександровича Глаголєва (народився 2 червня 1901 року в будинку, повернутому нещодавно Києво-Могилянській академії по вул. Волоській, 8/5).
 

5                                Что слова, когда нам запрещен 

                                   наш зеленый у Днепра святого  

                                   Многохолмный наш Сион...

Ольга Анстей. “На реках вавилонских”.
6 У відповідь на методичну брутальність при обговоренні однієї з гучних справ людства минулих десятиліть прозвучала прямота тезису, що б’є по руках: “Справа Гайдегера – не наша справа” (у статті В. В. Бібіхіна “Справа Гайдегера”).
7 Див. главу “Протоиерей Александр Глаголев”, що відкриває книгу “Записки священника Сергея Сидорова”. М., 1999. – С. 7–5.
8 Ольга Анстей. Собрание стихотворений. К. Радуга, 2000.
9 Див. про це у статті С. С. Аверинцева “Опыт советских лет: солидарность в Боге гонимом”, Єгупець № 8, К., 2001, с. 3–8, і в книзі “София-Логос. Словарь” (Київ, Дух і літера, 2001), а також і у “Вірші про запевнення Фоми”:
Что я видел, то видел,
и что осязал, то знаю:
копье проходит до сердца
и отверзает его навеки...
блаженны свидетели правды,
но меня Ты должен приговорить
.
Стихи духовные, Київ, 2001. – С. 101.
10 У наших розрахунках із тоталітарним надбанням має статися радикальна трансформація, аналогічна тій, що здійснило у вищій математиці відкриття “нескінченно малих величин”.
11 Див. книгу: Священник Александр Глаголев. Купина неопалимая. К. 2002. – С. 370 (виходить друком).
 
 
 
Надруковано в часописі Дух і Літера № 9-10. – К.: Дух і Літера, 2002. – С.229-235.

 

Причіплений файлРозмір
Завантажити текст doc54 КБ
Завантажити текст pdf95.93 КБ

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner