КИЇВ ВІДВІДАВ ТВОРЕЦЬ НАЙПОВНІШОГО ЗВОДУ ЖИТІЙ
 
Агіологія, «наука про святість», має справу з житіями святих, її предмет – плотяні скрижалі сердець, що горять любов’ю до Бога. У перших числах листопада 2010 р. Київ відвідав мабуть найбільший сучасний агіограф – укладач шеститомного Синаксаря, що містить у стислій, зручній для повсякденного читання формі, житія всіх святих, шанованих Православною Церквою. Ієромонах Макарій – француз за походженням, випускник Сорбонни, – ось уже близько 40 років подвизається в афонському монастирі Симонопетра. Бесіда з отцем Макарієм почалась у Центрі св. Климента, куди його запросив Костянтин Сігов, і тривала аж до пізньої ночі, а через день отримала продовження в Лаврському храмі на честь ікони «Усіх скорботних Радості», після відслуженої там (спільно з о. Миколою Макаром) Літургії. Питання ставили всі присутні.[1]

 
– Отець Макарій, Ви вперше в Києві? Чи доводилось Вам раніше відвідувати Києво-Печерську Лавру?
 
– Я добре знаю і дуже люблю кожного з печерських угодників, я уважно збирав матеріали про кожного з них, але особиста зустріч з ними відбулася лише зараз. Я приїхав до Києва, щоб передати афонське вітання конференції, що проводиться ЮНЕСКО.[2] Дивовижно, що походити по Печерах мене запросив ніхто інший, як керівник ЮНЕСКО, пан Франческо Бандарин, з яким ми мали багато бесід про київських угодників, і про чернече життя Афону, і про різні духовні питання. Ми звикли, що чиновники й світські науковці, особливо західні, розглядають пам’ятники архітектури лише як стародавні камені; але сьогодні деякі люди навіть у світських організаціях уже приходять до усвідомлення, що справжній зміст цих стін – це те молитовне життя, що вони несуть у собі. Це розуміння, що треба зберегти не лише споруду, але й традицію, є дуже цінним… Тому західна людина теж може перебувати в якомусь духовному пошуку. Не варто нам надто поспішно застосовувати до Заходу маніхейські схеми, що спрощують історію та замисел…
 
– Чи багато на Афоні ченців західного походження? Взагалі, чи багато з Ваших співвітчизників приймають православну віру? Як Ви самі прийшли до Православ'я?
 
– На всьому Афоні лише 20-30 чоловік із Західної Європи. Але в цілому західним людям також властива духовна спрага, яку не завжди здатне задовольнити західне християнство. Тому багато людей і у Франції, і в Англії цікавляться Православ'ям (зокрема під впливом покійного митрополита Антонія Сурозького). Тільки приймають його в результаті лише деякі. Особисто я вивчав східно-християнську традицію в Сорбонні, спеціалізуючись на візантійській літургіці. Це був пошук – і інтелектуальний, і богословський, і разом з тим – прагнення зануритися в живу традицію. І в літургіці, і в житіях святих ми бачимо практичне вираження богословської думки Церкви. Перш ніж я пішов у монастир, я захистив дисертацію з духовності Тріоді... На початку 70-х я зустрів у Румунії отця Еміліана, навколо якого збиралося багато благочестивої молоді – і юнаків, і дівчат. Деякий час ми подвизалися в монастирі Великі Метеори в Греції, а для учениць о. Еміліана була створена обитель в Ормілії, [3] жіночий монастир поблизу Святої Гори, що перебуває під духовним керівництвом Афона; зараз старець перебуває там на спокої. Афон у той час переживав кризу – не через гоніння, як у вас, а через секуляризацію, – там залишалося зовсім небагато старих ченців. Коли в покинуту афонську обитель Симона Петра (Симонопетра) раптом прийшла ця молодь із Метеори, щоб відновлювати чернече життя на цьому місці, багато хто дивився на це з підозрою...
 
– Чи є у вас в монастирі святині?
 
– У нас є чудотворна ікона Божої Матері – тільки одна. Вона називається «Елеоврітісса» («Єлеоточива»). Вона знаходиться поруч із тим приміщенням, де ми зберігаємо оливкову олію. Одного разу чернець, якого послали оглянути величезні каністри перед заготівлею нового врожаю, сказав, що дві ємності повні олії. Спочатку ми подумали, що він щось плутає – цей брат трохи неуважний, – але виявилося, що він має рацію. Це було напередодні свята Введення Божої Матері в Храм. Ми не знали, навіщо Богородиця послала нам олію: ми не просили у Неї олії, ми не мали у ній потреби, та ми могли б і купити її... Мабуть, це чудо, що сталося в 1974 р., через рік після нашого переходу в монастир Симонопетра, було знаменням, що Пресвята Богородиця благословляє відродження обителі. [4] З тих пір це чудо сталося ще один раз – у 1989 р. А влітку наступного року на Афоні була величезна пожежа. Вона почалася на західному узбережжі, в Івіроні, й охопила майже весь півострів. Навколо нашого монастиря вогонь обійшов із усіх боків, і це справжнє чудо, що сама обитель практично не постраждала від пожежі. Це виглядало дуже страшно – особливо з боку, – ззовні весь монастир був охоплений стіною вогню. Пожежні наказали нам евакуюватися, ченці бігали з боку в бік, намагалися виносити якісь речі. У якийсь момент я теж піддався паніці й побіг за розпорядженнями до нашого ігумена, архімандрита Еміліана. Але він абсолютно спокійно відправив мене назад у келію – молитися. Тільки коли пожежа вже скінчилася, ігумен сказав нам, що напередодні йому з'являлася Божа Матір. «Вогонь обійде монастир стороною», – сказала Вона. Але старець нікому нічого не відкрив, – мабуть, його розважала уся ця біганина... (сміється).
 
– Отець Макарій, розкажіть про Вашу працю. Чи правда, що Ваш Синаксар містить житія всіх святих?
 
– Взагалі я намагався об'єднати в цьому виданні житія всіх відомих Церкві святих. Я думаю, що там дійсно можна знайти свідчення про кожного святого, принаймні, з основних традицій Православ'я – таких як візантійська, російська, грузинська, румунська, сербська (мені дуже допомагав мій друг з України, о. Паїсій, що знає всі слов'янські мови). За допомогою моїх арабомовних друзів я також увів до збірки деякі арабські житія, там представлені й коптські святі. Що стосується православних святих Заходу, я включив до збірки сотні імен із цього багатотисячного сонму – найвидніших місіонерів, єпископів, засновників монастирів тощо. У нашу епоху, коли спілкування стало значно простішим, немає ніяких перешкод для того, щоб увести в загальноцерковний Синаксар житія цих раніше невідомих нам святих. Цей вселенський характер Православ'я має бути явлений. Усе це я подавав у стислому викладі, у календарному порядку, так щоби житія дійсно можна було читати щодень. Візантійські та інші агіографи дозволяли собі писати житія по 20, 50, а то й 200 сторінок: вони складали ці тексти для конкретних храмів, – адже прочанам хотілося дізнатися якомога більше про святого, до якого вони прийшли на поклоніння. Але щоб об'єднати в одній книзі всі традиції Православ'я і представити їх у зручній для читача формі, довелося викладати їх набагато лаконічніше.
 
Я почав із того, що просто для себе переклав на новогрецьку Синаксар преп. Никодима Святогорця. Але там не було вселенського охоплення – там не було слов'янських святих, не було грецьких новомучеників, тільки стародавні візантійські святі. Інші Мінеї некритично спираються на західні джерела; кажучи про отців Вселенських Соборів, вони роблять акцент на чудесах, і дуже мало повідомляють про їх історичну діяльність. Але ж головне чудо свт. Василія Великого або свт. Афанасія – це їх битва за істини віри! Крім того, Мінеї свт. Димитрія Ростовського, наприклад, були призначені не тільки для щоденного звернення до них, а й для урочистого читання в місці прощі, або в день пам'яті святого. Тому вони дуже об'ємні, занадто об'ємні для того, щоб щодня прочитувати житія всіх святих даного дня.
 
Я намагався створювати єдині й лаконічні «наративні ікони»: показати, як у біографії святого відобразилося його вчення. Під час багаторічної роботи наш Синаксар став дійсно найповнішим православним зібранням. Звичайно, знаходячи нові інструменти й нові відомості, я намагаюся збагачувати Синаксар, та все ж головне тут – не сума інформації, а підхід, кут зору.
 
– Ми дуже мало знаємо про ранніх західних вчителів Церкви. Від блаж. Августина до Розколу їх було безліч, – взяти хоча би Беду Досточтимого. Чи можемо ми ставитися до них як до вчителів?
 
– Августин – великий святий і геній неймовірного масштабу. Саме через цю геніальність його вчення не завжди просто узгодити з ученням Церкви. У своєму богослов'ї він висловлює глибоко особистий досвід. Це могло би бути прийнятним, якби весь Захід не став августиніанським. Виключення пізнішими богословами всього, крім Августина, всього, що було поряд із Августином, богословськи ізолювало Захід. Тільки-но в це втрутилася політика, акцент був поставлений саме на тому, що відрізняло Августина від інших отців, на тому, що відрізняло Захід від Візантії. Мова йде про Filioque тощо. Це привело Західну Церкву до трагедії розколу. Але це не завадило Заходу аж до схизми ХI століття приносити світу тисячі нових святих – мучеників, преподобних. Згадаймо дивовижних святих Ірландії, – щоби подолати страсні помисли, ірландці кидались у крижану воду, часто вони годинами молились у крижаній воді! У цих святих були реальні відносини з Христом; так і ми повинні жити традицією Православ'я не для того, щоб колоти нею очі «єретиків», а для того, щоб знаходити особисті стосунки з Богом.
 
– Чи увійшли в Синаксар сучасні святі, що присвятили себе ідеалу соціального служіння, такі як мати Марія Скобцова?
 
– Так, у ХХ ст. було багато таких святих, які займалися допомогою бідним і подібними добрими справами. Та все ж таки це не означає, що древній чернечий ідеал безмовності й безперестанної молитви втратив своє значення сьогодні. Тому я наводжу житіє матері Марії, але з приміткою, що деякі її висловлювання про християнське життя представляють лише її особистий погляд.
 
– Оце так! Отже, агіограф може в чомусь не погоджуватися з героєм свого житія?
 
– Так. Можуть бути різні погляди. Ось, наприклад, ваш покровитель, святитель Петро Могила, [5] багато зробив для того, щоби врятувати Православ'я на вашій землі, але в полеміці з єзуїтами він часто змушений був удаватися до їх же, латинського, стилю мислення, – у той момент це було необхідно. Я вказав на це у коментарі до його житія.
 
А ось житіє Кирила Лукаріса, долученого до лику святих Олександрійським Патріархатом, я зовсім відмовився наводити. Цей патріарх був видатним діячем ХVІІ ст., у той момент він, по суті, врятував свою церкву, але його вчення Катехізису фактично не є православним, – там ми знаходимо чисто протестантські погляди.
 
– При підготовці Синаксаря Ви зверталися і до новітніх наукових здобутків; а чи траплялося, що історичні дані вступали в колізію з даними традиції?
 
– У Синаксарі я прагнув представити традицію, але традицію освічену. Я хотів, щоб були залучені всі матеріали, доступні розуму. Треба зазначити, що завдяки працям західних вчених, зокрема болландистів, стали відомі стародавні візантійські житія, що існували всього в одному-двох рукописах. І все ж агіографічний дискурс є своєрідним. Усе більше вчених говорять про те, що житіє – це не те ж саме, що біографія. Тут криється вся відмінність між фотографією й іконою.Навіть якщо ми візьмемо ікону сучасного святого, вона дуже відрізняється від фотографії: ікона несе свідоцтво про присутність Святого Духа, що перетворює життя людини. У всі часи житія читали не для того, щоб уточнити факти біографії святого, а для того, щоб долучитися до життя святого, увійти з ним у молитовне спілкування. Так само як і Євангеліє – це не біографія Ісуса Христа: це присутність Самого Христа, що благовістить пришестя Царства, – при всій історичній вкоріненості цього Благовістя. Помилкою раціоналізму Нового часу була спроба шукати в Біблії і в житіях точні наукові дані. Це почалося з критики біблійного тексту і перекинулося на всі сфери Передання. Зараз ми тільки починаємо розуміти, що це лише одна з точок зору, погляд, який вбачає в пам'ятнику одні лише мертві камені. Житіє – це словесна ікона святого. Спираючись на історичне підґрунтя, ми наближаємося до цієї ікони, ми вдивляємося, як у житті цієї людини діяв Господь. Сьогодні вже навіть біблійна критика розуміє, яку величезну роль в Євангеліях відіграють чудеса – знаки наближення Царства. (Дивовижно спостерігати, як дослідники надвідточеною мовою науки знову починають говорити про речі, які завжди були для нас рідними і зрозумілими!) Чудеса святого також являють присутність Христа серед нас.
 
– Як Ви ставитеся до того, що миряни часто звертаються до тих чи інших святих за зціленням від певних недугів: один святий лікує шлунок, інший – легені тощо?
 
– Я думаю, в цьому немає нічого страшного. Але в чернецтві читання житій має свою специфіку. Зазвичай ченці читають Писання і щось із класичних святоотецьких джерел, таких як Добротолюбіє, щоб підготувати себе до нічної молитви й до наступної Літургії. Це й було початковим завданням Синаксаря – налаштуватися на молитовне спілкування зі святим.
 
– Отець Макарій, а чи багато в Синаксарі житій святих мирян?
 
– Ні, не багато. Про святих ченців писали їхні учні, а про праведників, що живуть у миру, часто ніхто не знає. Звичайно, серед них зустрічаються не менш великі святі. Пам'ятаєте, преподобний Антоній просив Бога вказати йому когось більшого, ніж він сам, і Ангел показав йому одного простого трудівника з Олександрії. Миряни в усі часи зачитувалися житіями преподобних і мучеників, – але це не означає, що всі повинні стати мучениками або преподобними. Безліч людей шанують преп. Симеона Стовпника, – але не всім треба сходити на стовп. Стовп – символ духовного сходження. Житія святих – це високий ідеал, який кожен покликаний відтворити через свою призму і якимось неповторним чином втілити в своєму житті – чи то священик, чи то мирянин, чи чернець.
 
– І все ж таки, чи існують словесні ікони сім’ї?
 
– Так, звичайно. Сімейні люди можуть по-своєму втілювати ідеал святості. Це просто інший шлях. У ченців і у мирян – одне життя, просто воно по-різному організоване, у кожного свій шлях святості. Звичайно, у ченців немає роботи, немає сім’ї, тому в нас більше часу для молитви. Ми на Афоні як діти, що бавляться на майданчику на очах у Матері. Я говорю так не тому, що живу на Афоні… А ті, у кого є робота, сім’я, мають навіть більше жертвувати собою, і вони можуть бути навіть ближчі до Бога. Я перебуваю на послуху в ігумена кілька годин на день, а сімейна людина, можливо, цілодобово на послуху у своєї дружини. Це шлях жертовного служіння одне одному. Подружжя, діти, робота – усе це не перешкоджає стяжанню святості, і сексуальність теж не перешкоджає. Важливо, щоб у всьому була стриманість, – як із їжею: ми їмо, але не для насолоди.
 
– Але серед мирських турбот нам важко виконувати молитовні правила, ми вичитуємо молитви на бігу, у транспорті ...
 
– Це не страшно. Можна молитися в будь-якому місці, навіть між справою або стоячи в пробці, – це ж краще, ніж слухати радіо. Та й інтелектуальна діяльність не перешкоджає молитві (хоча багато ченців, маючи гарну освіту, все ж уважають за краще займатися фізичною працею). Можна навіть читати серйозну книжку і при цьому не втрачати Ісусової молитви, – це не є неможливим, це справа звички... Важливо, щоб усі ці правила не йшли тільки «з-під палки», тільки з почуття, що це «треба». Старець Еміліан говорить: «"Треба" – це початок провалу» ("Πρεπει" ειναιηαρχητηςαποτυχιας). Звичайно, це не можна сприймати надто прямолінійно, -час від часу я повинен говорити собі: треба. Але в духовному житті не може бути юридичного підходу. Молитва – це щоденна зустріч з Богом. Коли я очікую якусь людину, я бажаю її побачити, чекаю її з теплом. Чим далі ти просуваєшся в любові до Господа, тим більше відчуваєш свободу. Мета молитви – це любов.
 
– Зараз деякі священики, читаючи Авву Дорофея, наполягають на необхідності абсолютного послуху. Чи правильно це?
 
– Є тенденція плутати чернечий послух старцеві та відносини мирянина з духовним отцем. Це все добре, але це неправильно. Миряни не давали обітниць абсолютного послуху; духівник не може знати всіх подробиць їхнього життя, тому їм немає сенсу щохвилини дзвонити по мобільному і питати його про всі дрібниці. Взагалі, наш старець часто говорив: «Наставник не йде попереду учня, – він йде позаду, підтримуючи його. Я допомагаю, але ініціатива за тобою». Коли я тільки прийшов у монастир, я запитав старця, як мені молитися: у який час, в якому порядку тощо, а він сказав: «Як хочеш». Я відповів: «Як це? Адже я прийшов сюди не за тим, щоб робити, що я хочу, але щоб вчитися послуху!» Але він сказав: «Молися, як хочеш, а там подивимося». Послух – це дуже важливо, але ще важливіше свобода: духовний отець потрібен для того, щоб навчити послушника бути вільним – вільним від егоїзму, від пристрастей. Для цього духовний отець повинен мати справжні стосунки з Богом.
 
Зараз у вас відбувається відродження віри, ви відбудовуєте храми, друкуєте книги й робите всі ці прекрасні речі, але вам ще потрібно зробити головний крок – відновити свій зв'язок із духовною традицією. Ченці з Росії кажуть: ми відбудували 800 монастирів, але не знаємо, що робити в цих монастирях. Ми служимо Літургію, навіть краще, ніж на Афоні, але ми не знаємо що таке чернече життя. Тому й говорять про абсолютний послух. Але на Афоні це не зовсім так – це більш тонко. Звичайно, є суворіші монастирі, є більш ліберальні, бо кожен духівник – це особистість. Справжній духовний отець – не людина, яка багато прочитала, а людина, що має справжній духовний досвід. Він повинен із любов'ю передати учневі цей досвід, – а не якесь інтелектуальне вчення. Тому немає шкіл для духовних отців, немає правил, як стати хорошим духівником.
 
Звичайно, початок духовного життя – це сповідь. У вас сповідуються перед кожним причастям; це має свої переваги. Але для багатьох людей сповідь перетворюється на якийсь обов'язок. Сповідь – це не просто переказ священикові своїх гріхів, – це щось більш наповнене, це духовне спілкування. Адже особистість складна, у неї є і темні, і світлі сторони, зі старою людиною сусідить людина нова...
 
Старець багато навчав нас не забувати, що головне в духовному житті – радість, і немає нічого більш далекого від спасіння, ніж сум і відчай. Зараз люди втратили цю радість, вони перебувають у тривозі й хвилюваннях. Тут на конференції до мене підійшла одна жінка і сказала: «Я не хочу видавати заміж свою дочку, адже потім вона захоче розлучитися, а на все це потрібні гроші...» Справа йде до весілля, а вона вже відразу думає про розлучення! (сміється). 
 
– Це як деякі говорять про антихриста більше, ніж про Христа...
 
– Так, це точно, про прихід антихриста зараз говорять більше, ніж про пришестя Христа. У нас в Греції, як і у вас, поширені всякі рухи – проти ІПН і тому подібне. Це занепокоєння дуже далеке від святоотецького духу. Саме слово «антихрист» означає не тільки «проти Христа», але й «перед Христом» (гр. αντη-Χριστος). Це значить, після нього прийде Христос!
 
– Отець Макарій, ви знали старця Паїсія Святогорця? Розкажіть про нього.
 
– Так. Іноді я бував перекладачем між ним і західними прочанами. Про старця Паїсія ходить багато розповідей, багато його чудес відомі, про них можна прочитати в книгах. Але головне, що Бог дав йому, – це не чудеса, а дивовижні веселість, почуття гумору, якими світилася його проповідь. Це, нажаль, зробило його знаменитим. До нього тягнулися тисячі людей, він ніколи не міг усамітнитися. Це було жахливо. Він говорив: це благословення від диявола і прокляття від Бога. Його келія була обгороджена парканом на відстані 50 метрів, і він сам зробив хвіртку з дроту, але люди годинами чекали його біля воріт. Старець був дуже практичною людиною, він простягнув дріт з келії до воріт; коли по цьому дроту спускався ключ, це означало, що можна відкрити й увійти. Усіх гостей о. Паїсій пригощав рахат-лукумом і свіжою водою, – треба було їсти багато цього лукуму, він усе повторював: беріть, беріть ще. Але сам нічого не їв. Він був як скелет. Часто він одразу називав тих, що прийшли, по імені, поки я ще не встигав їх представити; він бачив людину наскрізь. У нього не було учнів, хоча навколо його келії жили деякі ченці, які могли часто спілкуватися з ним. О. Паїсій говорив: «Вважають, що я живу самотньо, але в мене таки є один учень». Він наливав у склянку трохи води і робив так: тщ-тщ-тщ-тщ-тщ, і до нього приповзала змія, що пила воду зі склянки.
 
Це почуття веселості властиве багатьом афонським старцям. Так насельник скиту святої Анни, матері Богородиці, запрошував паломників вклонитися її іконі: «Ідіть, привітайтеся з бабусею!»... А ще наша братія багато окормлялася у старця Іосифа Ісихаста – це був видатний подвижник, по-своєму навіть глибший, ніж Паїсій. Також ми багато спілкувалися з Єфремом з Катунакі, – не знаю, чи перекладені його слова українською.
 
– Як можна зв'язатися з монастирем Симонопетра? Що потрібно, щоб приїхати до вас? 
 
– Ніяк не можна зв'язатися. Чомусь монастир Симонопетра відвідують 70% усіх прочан на Афон. Ми вже не відповідаємо на телефонні дзвінки, тільки на факси, – і, як правило, негативно. Але у нас усе одно кожен день зайняті всі місця. Це дуже важко. Один брат із нашої обителі оселився у Франції, на маленькому острові прямо навпроти Сен-Тропе, – у самому густонаселеному місці світу! Острів щодня відвідують тисячі туристів, але там є гора, і він живе на самій її вершині. Його келія – як маленька фортеця. У нього великі двері й зовсім немає дзвінка. Тому він у Сен-Тропе насолоджується таким спокоєм, якого у нас немає на Афоні! Монах корисніший для людей не коли він розмовляє, а коли він молиться... 
 
Ну, вибачте мене за багатослівність, я більше не буду вас затримувати...
 
Текст підготувала Дар'я Морозова
 
________________________________________
[1] З французької перекладали Костянтин і Олексій Сігов (що відвідали монастир Симонопетра в травні 2009 р.)
[2] Делегація експертів ЮНЕСКО, у складі якої прибув о. Макарій, мала на меті оцінити стан будівель Софії та Лаври.
[3] на честь Благовіщення Божої Матері
[4] Подібними ж чудесами в XIV ст. прославилася і сама Ватопедська ікона «Елеоврітісса», список якої зберігається в Симонопетра.
[5] Бесіда відбувалася в стінах Києво-Могилянської академії.

 

 

 

 

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner