КЛБІ 2015

Тепер же в Христі Ісусі, ви, що колись були далекі, стали близькі кров’ю Христовою. Бо Він – наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – своїм тілом скасував закон заповідей у своїх рішеннях, на те, щоб із двох зробити собі одну нову людину, вчинивши мир між нами, і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши ворожнечу в ньому. Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир тим, що були близько; бо через нього, одні й другі, маємо доступ до Отця в однім Дусі. Отже ж ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос. На ньому вся будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі; на ньому ви теж будуєтеся разом на житло Бога в Дусі.
(Еф 2:13–22)
 
1. Біблійні основи
З історичної точки зору, цей текст говорить про припинення ворожнечі між євреями та язичниками. Найдавніше розділення між церквою та синагогою стало «прототипом» наступних розколів. Тому цей текст можна віднести до розділення християнства на різні конфесії. Але і в такому випадку він промовляє до нас: стіна ворожості зруйнована, запанував мир. Усі ми – православні, євангельські християни, члени вільних церков, католики – сусіди в єдиному домі Божому.
Необхідно уточнити: мир запанував не завдяки нам; Ісус Христос – наш мир. Він збирає нас разом, допомагає нам зростати в єдності з Богом і одне з одним. Єдність – не результат людських зусиль, тому і зростання в єдності також пов’язано з досвідом П’ятидесятниці.
 
2. Основи екуменізму життя
Небагатослівно Послання до Ефесян вказує нам на основу єдності: це – Ісус Христос, а точніше – Його хрест і воскресіння. Так послання з самого початку попереджає про небезпеку зведення екуменізму до звичайного гуманізму, крайністю якого стає масонська ідеологія: «Обійміться, мільйони». Основою такого суто гуманістичного екуменізму стає не Ісус Христос, а безлика універсальна релігія: у нас один Бог, нам не потрібна Церква, а всіма догматами віри можна, зрештою, поступитися.
Така ліберально-раціоналістична ідеологія – найлютіший ворог екуменічного руху. Вона позбавляє екуменізм підґрунтя та мотивації, які складали його основу. Ці ґрунтовні начала були сформульовані в програмних документах Всесвітньої ради церков і далі однозначно підтримані ІІ Ватиканським Собором: «У цьому русі до єдності, який називаємо екуменічним, беруть участь ті, хто визнає Триєдиного Бога і сповідує Ісуса як Господа і Спасителя» (UR1). Так однозначно стверджується, що екуменічний рух ґрунтується на сповіданні віри нерозділеної Церкви перших століть, на вірі у Христа як Сина Божого і на вірі у Триєдиного Бога. Без цих біблійних і догматичних основ екуменізм не може існувати.
Коли ми говоримо про екуменізм життя і діалог життя1, то маємо на увазі те нове життя, дароване нам через хрещення в ім’я Триєдиного Бога: життя в Ісусі Христі і у Святому Духові. Хрещення вводить нас до єдиного Тіла Христового, до єдиної Церкви (Гал 3:28; 1 Кор 12:13; Еф 4:4). Тому екуменізм починається не з чистого аркуша; вихідна точка – не роз’єднані Церкви, яким пізніше належить об’єднатися. В єдиному хрещенні нам уже дано фундаментальну, нехай і неповну, єдність. Звернення в думках до нашого хрещення і до даних у хрещенні обітниць, які ми відновлюємо щороку у пасхальну ніч, – ось вихідна точка і критерій екуменізму життя.
Таке звернення є вкрай необхідним сьогодні, коли відбувається драматична руйнація основ віри. Для багатьох – і не лише для так званих номінальних християн – не зрозуміло, що означає бути християнином, бути хрещеним, що означає бути покликаним до нового життя.
Коли ці основи тьмяніють, виникає небезпека перетворити екуменічний рух на «дешевий» екуменізм, який внаслідок своєї розмитості зрештою зникне сам собою. Тому Папська Рада зі Сприяння Християнській Єдності після попереднього опитування рекомендувала конференціям єпископів вступити в діалог з церквами-партнерами про обопільне визнання хрещення в його богословському сенсі. В екуменічній ситуації, яка на сьогодні ускладнилася, буде мало користі. Необхідно серйозно взятися за справу й укріпити підвалини екуменічного руху.
Тільки коли ми прояснимо для себе підвалини екуменізму, тоді для нас відкриється усе безумство розділення; лише тоді ми зможемо відчути усю внутрішню суперечливість свого стану, коли ми, з одного боку, складаємо в Ісусі Христі одне тіло, а з другого – живемо у розділених церквах. Тоді ми зрозуміємо, що ми не маємо права змиритися з цією ситуацією, що неможливо просто залишити як є усі відмінності і суперечливості, вдаючи, ніби між нами існує єдність, якої насправді немає. Розділення між нами роблять наше свідчення недостовірним – це одна з основних перешкод для всесвітньої місії. Ісус Христос зруйнував стіну, але ми спорудили нові стіни і вирили нові рови.
Якщо ми серйозно сприймемо Послання до Ефесян, то уже не зможемо уявляти, ніби ми зможемо легко перестрибнути через ці стіни і рови або вдавати, що вони зовсім не існують. Ми зможемо подолати їх лише силою Духу П’ятидесятниці. Ми зможемо рухатися вперед шляхом екуменізму, тільки коли відкриємо те нове життя, що було нам дароване у хрещенні, дозволимо йому рости і достигати всередині нас. Це і є духовний екуменізм. Це – серце екуменічного життя.
 
3. Перехідна ситуація в екуменізмі
В останні десятиліття на цьому шляху нам, слава Богу, було даровано багато чого. Стіну вже зруйновано, але навколо розкидано ще вдосталь «каменів спотикання». Винні в цьому не лише інші, або «вищі», хто нібито не бажає брати до уваги дані сучасного богослов’я. Спроби перекласти провину на інших ні до чого не приводять. Кожен з нас – камінь спотикання, тому всі ми живемо не так, як належить жити християнам.
Тому з позиції екуменізму ми знаходимося у перехідній ситуації. Вирішальні події вже відбулися. Якщо озирнутися на декілька десятиліть назад, то кожен зрозуміє, що за роки відбулося більше, ніж за попередні століття. З’явилися важливі тексти, які свідчать про значне зближення.2
Однак набагато важливішими є зміни, які сталися в нашому житті. Євангельські християни та католики більше не вважають один одного супротивниками та конкурентами; вони вбачають один в одному власних братів і сестер; вони разом живуть, працюють і моляться. За це нам належить бути вдячними. Тому не варто вірити тим, хто передрікає кінець екуменізму, або впадати в апокаліптичний песимізм, який в усьому бачить занепад. Під час відкриття ІІ Ватиканського Собору папа Йоан ХХІІІ наполегливо застерігав від такого роду «віщунів біди».
Але ми не повинні перетворюватися на екуменічних мрійників, прихильників утопій. Існує два види утопій: прогресистська, яка воліє не помічати уламків стіни і рови, і тому зазнає фіаско. Згідно з цією утопією усі відмінності або вже усунуті, або це просто порожня балаканина богословів, на яку не варто звертати увагу. Але уявіть собі католицького священика, який викидає з храму святий кивот (tabernaculum), тому що не бажає відрізнятися від євангельських християн, або пастора євангельської церкви, який виставляє той же кивот. Неважко уявити, яким буде обурення обох спільнот. Тут швидко виявляться усі відмінності, які, на жаль, усе ще існують.
Поряд з прогресистською є клерикально-інтегристська утопія. Вона виходить з того, що всі проблеми можна вирішити за допомогою максимальної кількості заборон. На жаль, у нас є багато визначень, які вказують лише на те, чого не можна робити, але не показують позитивного виходу зі скандальної ситуації розділення. Це також не приводить ні до чого доброго, оскільки у зародку придушує будь-який розвиток і життя.
Християнам не випадає бути ані похмурими песимістами, ані утопістами, які дивляться на світ крізь рожеві окуляри. Християни – це реалісти віри і реалісти життя. У житті будь-якої істоти бувають напружені проміжні періоди. У цьому смислі екуменічний рух переживає перехідний період. Деякі етапи уже успішно подолані, але мети ще не досягнуто. Це період росту й дозрівання, або – як сказано у Посланні до Ефесян – час «скріплення і поєднання» у повноту Христа (пор. Еф 4:16). 
 
4. Екуменізм як процес зростання
Біблійні образи становлення та зростання важливо мати на увазі у полеміці з тими, хто атакує екуменізм з крайніх правих позицій. Таких, на жаль, стає дедалі більше. Вони кажуть нам: «Жодних сумнівних компромісів! Ні екуменізму на шкоду істині!». Я відповідаю: цілковито правильно. Любов без істини нечесна, це сліпа любов. Церква раз і назавжди заснована на істині апостолів та пророків (Еф 2:20), і Дух Святий неустанно настановляє її на істину. Ця істина однакова в усі часи. Ми не можемо побудувати сьогодні нову Церкву. Проте одного разу збудована Церква будується із живого каміння (пор. 1 Петр 2:5); вона – мандрівний народ Божий, який іде шляхом світової історії.
На цьому шляху Святий Дух веде нас до повноти істини (пор. Йо 16:13), Він допомагає нам рости й укріплятися в уже пізнаній нами істині. Істина і Традиція – не застиглі величини, їх не передають наступному поколінню як бездушну монету. Традиція – жива, динамічна, вона є «дух і життя» (Йо 6:63). Таким є вчення не лише ІІ Ватиканського (DV 8), а й І Ватиканського Собору – про це варто нагадати критикам3. Католицька Традиція завжди стверджувала, що пізнання істини, раз і назавжди даної в одкровенні, відбувається поступово. Церква поступово стає тим, чим вона завжди була з моменту свого заснування.
Це вчення розвивали два видатних богослови ХІХ століття: представник тюбінґенської школи Йоган Адам Мьолер (Johann Adam Möhler) (1796–1838) та великий Джон Генрі Ньюмен (John Henry Newman) (1801–1890). Піонер у багатьох царинах богослов’я та експерт з екуменічного богослов’я домініканець Ів Конґар (Yves Congar) (1904–1995), століття з дня народження якого ми відзначали 2004 року, вивчав праці обох і уже задовго до Собору показав, що існують два шляхи зростання Церкви, які ведуть до її майбутнього: екуменізм та місія.
Завдяки місії горизонти Церкви розширю­ються, вона вкорінюється в нових народах та культурах, критично осмислює їх, проникає в них, очищує і поглиблює. Так для неї відкриваються аспекти її власної істини, які раніше були приховані. Це відбулося, коли Церква зустрілася з античною грецькою та римською культурами, з германськими та слов’янськими народами. Так відбувається і нині, коли вона зустрічається з африканськими та азіатськими культурами. Це ж має відбуватися і щодо теперішньої стрімко мінливої культури модерну і постмодерну. На жаль, ми, сучасні християни, втратили минулий запал: місіонерський динамізм і мужність, потрібні для руху до нових земель, нам не притаманні. Для нас важливо будь-яким чином зберегти досягнуте, замість того, щоб рішуче ставити нові стратегічні цілі для місії.
В екуменізмі відбуваються схожі процеси. Деяким відокремленим церквам і церковним спільнотам частково вдалося краще, аніж нам, зрозуміти і виразити певні аспекти єдиної євангельської істини. Тому ми можемо вчитися одне у одного, спільно збагачувати наш духовний світ. Приміром, в останні десятиліття ми багато навчилися в наших братів, євангельських християн, того, що стосується важливості Слова Божого, читання і тлумачення Святого Письма; вони ж навчаються у нас розуміти значення літургійних символів та обрядів.
Отже, екуменізм – це не збиткова справа і не банкрутство; він не вимагає від нас відмовитися від нашої ідентичності і легковажно викинути за борт усе, що було святинею для попередніх поколінь. Екуменізм – це процес життєвого зростання. Папа Йоан Павло ІІ називає екуме­нізм «обміном дарами»4. Ми одночасно і від­даємо, і нас щедро обдаровують. Ми повинні – як говорить Перше послання Петра – служити один одному, кожен тим даром, що його прийняв (див. 1 Петр 4:10). Або, як було сформульовано на Берлінському церковному з’їзді, ми повинні бути благословенням один для одного.
На цьому шляху зростання й дозрівання необхідно зробити ще багато проміжних кроків. Той, хто готовий до цих кроків, може у підсумку розраховувати на великі здобутки. Той, хто хоче отримати все одразу, в кінцевому підсумку нічого не зможе досягнути. Будь-яке життя розвивається за законами поступовості й зростання. На аркуші календаря я прочитав: «Терпіння – це приборкана пристрасть», і ще: «Коли говоримо «терпіння», то маємо на увазі мужність, витримку, силу». Позаяк терпіння, як сказав Шарль Пеґі, це «молодша сестра надії».
 
5. Практичні можливості екуменізму життя
Я навів ці цитати не для наївного втішання. Навпаки, далі я маю намір показати конкретні можливості екуменізму життя. Це лишень приклади. Той, хто хоче отримати більш докладну інформацію, може звернутися до Керівництва із втілення принципів і норм екуменізму, опублікованого Папською Радою зі Сприяння Християнській Єдності*, а також до Екуменічної хартії, спільно розробленої Конференцією Європейських Церков (КЄЦ) і Радою Єпископсь­ких Конференцій Європи** (РЄКЄ), або відпо­відних рекомендацій, розроблених на місцях. Зупинюся лише на трьох основоположних функ­ціях Церкви: свідчення віри, здійснення літургії, дияконії на службі людям.
Почнемо із свідчення віри. Воно жодним чином не є привілеєм духовенства. Кожного християнина по-своєму покликано свідчити про віру. Найважливішим є саме свідчення віри у щоденному житті. Потрібно надавати особливого значення спільному читанню Святого Письма та роздумам про нього. Через суперечки щодо Біблії відбулося наше розділення, і за її допомогою ми повинні знову об’єднатися. Існує багато можливостей для організації спільної роботи з вивчення Біблії та екуменічних біблійних груп. Вже стало доброю традицією, коли на екуме­нічних богослужіннях Слова Божого разом проповідують євангелічні пастори і католицькі священики. До цього ж належить спільна робота у царині уроків релігії та освіти для дорослих. При цьому важливо спочатку ознайомитися з результатами діалогу і тільки потім переходити до їхнього практичного втілення.
Звернімося до літургії. Вона не зводиться лише до Літургії Євхаристії. Без сумніву, для нас, католиків, Євхаристія – це центр і вершина, але обмежувати все нею теж неправильно. Євхаристія може бути вершиною лише на тлі відповідного оточення. Це означає, що нам належить більше розвивати різноманітні форми екуменічного богослужіння Слова Божого: богослужіння вечірні, подячні та поминальні богослужіння, молодіжні богослужіння та богослужіння Тезе, передначинательні богослужіння й повечір’я, богослужіння Адвенту, «агапе», богослужіння в пам'ять про хрещення, екуменічні паломництва та багато іншого. Існує літургійний календар екуменічних богослужінь, присвячених різним святам та подіям церковного року.
Нарешті, сфера дияконії. Тут для екуменізму спільними зусиллями уже багато зроблено, але можна зробити ще більше. Можливо, зростання усюди недостатку засобів стало стимулом для об’єднання зусиль. Як приклад назву: екуменічні пункти соціальної роботи, діяльність госпісів, допомога літнім людям, патронажна служба, пастирська робота в лікарнях, на курортах, вокзалах, телефонне служіння, зв'язок із громадськістю. Цей список можна продовжити. До цього ж належать усілякі види спілкування: зустрічі священиків і деканів, спільні засідання рад парафій і деканатів, зустрічі у колі друзів і просто сусідські бесіди, так би мовити, через паркан. Варто також згадати робочі групи християнських церков на рівні міста, деканату чи федеральної землі.
Як ви бачите, уже сьогодні можна зробити набагато більше, ніж багато хто вважає. Якби ми дійсно зробили усе можливе на сьогодні, то набагато просунулися б уперед.
 
6. Питання євхаристійного спілкування
Залишається питання євхаристійного спілкування, або, більш конкретно, спільного причастя. Для нас Євхаристія – це тайна віри. «Тайна віри» – говоримо ми кожен раз після того, як звучать установчі слова, формула транссубстанціації. Наприкінці євхаристійної молитви громада відповідає на це: «Амінь», «Так, ми віруємо», і, приймаючи причастя, кожен повторює: «Амінь», «Так, це дійсно є Тіло Христове». Зрозуміло, це «амінь» означає більше, ніж просто інтелектуальна згода з певною догмою; йдеться про згоду усієї особи в цілому, про згоду, яку потрібно підтверджувати християнським життям. Ось чому ми не вважаємо за можливе запросити до причастя всіх – у тому числі й усіх католиків.
Головна умова допущення до Євхаристії: чи здатна людина після євхаристійної молитви, приймаючи причастя, від щирого серця і разом з усією спільнотою сказати «амінь» у відповідь на те, що, згідно з католицькою вірою, відбувається під час звершення Євхаристії, і підтвердити це «амінь» власним життям. Лютер і Кальвін не могли і не бажали казати «амінь». Поряд з протестом проти папства їхній протест значною мірою був спрямований проти Меси. Дякувати Богу, з тих часів ми і лютерани багато чого досягли у розв’язанні цього питання. Але і сьогодні існують серйозні розбіжності.
Тому головне правило таке: йти до причастя потрібно у тій церкві, до якої належиш. У цього правила є вагомі підґрунтя у Біблії (див. 1 Кор 10:17) і давня спільна традиція, не­змінна до 70-х років ХХ століття.
Однак поряд з цим основним правилом існує й інше. Собор стверджує, що «стяжання благодаті» в деяких випадках вимагає спілкування в таїнствах (UR). Цієї ж думки дотримується і канонічне право Католицької церкви: «Спасіння душ завжди має бути вищим законом» (СІС кан. 1752). Тому канонічне право передбачає, що в певних надзвичайних ситуаціях християнина некатолика можна допустити до причастя – за умови, що він розділяє євхаристійну віру і доводить це власним життям5. Звичайно, церковне право не може перелічувати усі можливі випадки; право встановлює обов’язкові межі, всередині яких можна діяти виходячи з пастирської відповідальності.
У присвяченій екуменізму енцикліці, опубліко­ваній 1995 року, Папа Йоан Павло ІІ розкрив смисл положень церковного права з духовної позиції. Він вважав за потрібне відзначити, що «у певних окремих випадках католицьке духовенство може давати таїнства Євхаристії, покаяння і єлеопомазання недужих іншим християнам, які не перебувають у повному євхаристійному спілкуванні з Католицькою церквою, але палко жадають прийняти ці таїнства, якщо вони прохають про це вільно… і виражають ту ж віру, яку Католицька церква сповідує у цих таїнствах»6. Це положення було, очевидно, настільки важливим для Папи, що він дослівно повторив його 2003 року в енцикліці, присвяченій Євхаристії7.
Я впевнений у тому, що наші священики мають достатнє пастирське і духовне чуття, щоб за згодою своїх єпископів й у межах заданого папою напрямку знаходити рішення, які б відповідали конкретній особистій ситуації та усьому розмаїттю життя.
 
7. Духовний екуменізм – серце екуменічного руху
До цього часу ми говорили про ієрархічні можливості екуменізму життя. Але це лише один бік медалі. Церква – це не лише інститут, у неї є харизматичний вимір. Про нього ми й поговоримо. Як зазначалося вище, місія Святого Духу в цей перехідний час між «уже» і «ще не» – допомагати нам дедалі глибше розуміти істину та дійсність спасіння (див. Йо 14:26; 15:26; 16:13). Це проходить через розмаїття харизм (див. Рим 12:4–8; 1 Кор 12:4–11).
У Посланні до Ефесян сказано про побудову на підвалині апостолів і пророків (Еф 2:20). Маються на увазі не пророки Старого Завіту, а новозавітні пророки – наділені даром пророцтва чоловіки і жінки, які за натхнення Святого Духу заново утілюють у слово Благу Вість, роблять її по-справжньому сучасною. Там, де Церква втомилася і надміру пристосувалася до світу, вони своєю пророцькою критикою знову загострюють імпульс Євангелія, відкривають і спільно практикують конструктивно нові, у хорошому сенсі слова радикальні, християнські та екуменічні форми життя і таким чином перед лицем нових викликів ведуть Церкву у майбутнє.
У минулі часи такі люди часто були засновни­ками чернечих орденів, що відкривали нову духовність і навчали її не лише членів своїх орденів, а й багатьох мирян. Такими були Бенедикт, Франциск Асизький, Ігнатій Лойола, Тереза Авільська, Тереза з Лізьє. У свою епоху, яка нерідко була періодом занепаду, вони сприяли підйому церковного життя і подарували Церкві нову духовну життєву силу, якої вистачило на століття.
У наш час Дух Божий пробудив до життя багато духовних рухів, спільнот мирян, спільнот родин, спільнот євангелізації, харизматичних спільнот. Щось схоже відбувається і в окремих чернечих орденах. Такі ж тенденції ми бачимо і серед євангельських християн – у різних братствах, сестринствах і спільнотах. Щодо цього Німеччина, хоч як це прикро, усе ще відстає. Тому я зрадів, коли 5 і 6 травня у Штутґарті представники приблизно 170 рухів і спільнот, переважно молодь, зібралися, щоб привернути до себе увагу і спільно виступити за християнське майбутнє Європи. Від Всесвітнього дня молоді я очікую руху в тому ж напрямку.
Ми можемо сказати разом з Йоаном Павлом ІІ: ці рухи стали відповіддю Святого Духу на «знамення часу». Багато з них мають екуменічне спрямування і розвивають нові форми екуменічного співіснування, які випереджають свій час. Поступово ці рухи об’єднуються в екуменічні мережі. Отець-засновник духовного екуменічного руху, французький абат Поль Ку­тюр’є (Paul Couturier)(+1953), говорив про незримий монастир, де постійно триває молитва про пришестя Духу єдності.
Серце екуменізму – це не папери і не доку­менти. Вони, звісно ж, є дуже важливі, але іноді здається, що у сучасній церкві аж занадто багато паперової тяганини. У день П’ятидесятниці Святий Дух зійшов не у вигляді паперу, а як язики полум’я. На щастя, вогонь спалює усі непотрібні папери. Першочергове значення має духовний екуменізм. Екуменізм починається у колі друзів, і сьогодні він може здобувати нові сили насамперед з дружніх об’єднань, спільнот, центрів християнського життя.
ІІ Ватиканський Собор називає духовний екуменізм душею екуменічного руху (див. UR 8). Собор перелічує його прояви: внутрішнє навернення, святість життя, спільне прощення замість постійного перелічування помилок мину­лого, очищення пам’яті і щодо власних помилок, смиренне служіння і безкорислива любов.
Вирішальну роль відіграє молитва про єдність. Самі ми не можемо «встановити» єдність, адже вона врешті-решт – дар Святого Духу. Ми можемо лише просити Його: «Veni sancte Spirіtus», «Прийди, Святий Дух». Найкраще, що ми можемо зробити, – те саме, що зробили апостоли разом із жінками та Матір’ю Божою після Його вознесіння. Вони зібралися у горниці Тайної Вечері й однодушно перебували у молитві про зіслання Святого Духу (див. Ді 1:14). Тому Тижневим молитвам про єдність християн по праву належить центральне місце серед усіх екуменічних подій церковного року.
Окрім молитви та внутрішнього освячення, Собор згадує реформу та оновлення Церкви: Церква потребує постійних перетворень, їй належить рухатися шляхом каяття та оновлення (див. LG 8). Це – новий акцент. Ідеться вже не про навернення інших – навернення починається з нас самих. Суто інституційна реформа та нав’язування communio-структур, хоч би якими бажаними вони були самі по собі, мало що змінять: їхнім наслідком стануть оновлені, але бездушні схеми, якщо вони не будуть сповнені новою духовною єдністю.
Духовність єдності передбачає, що ми визнаємо інших своїми сестрами та братами у вірі, співпереживаємо їм у радості та горі, випереджаємо їхні бажання і приймаємо їхні потреби. Духовність єдності – це здатність бачити в інших передусім чесноти і сприймати їх як Божий дар, також і для нас самих. Нарешті, духовність єдності – це готовність іти на поступки братам і сестрам, «носити тягарі один одного» (Гал 6:2) і протистояти спокусам суперництва, недовіри і ревнощів8.
Той, хто має уявлення про стосунки всередині Церкви і всередині різних спільнот, як і про стосунки різних церков між собою, знає, як багато ще потрібно зробити. Однак для нього також відомо і те, що у багатьох спільнотах уже зараз відбувається більше того, до чого ми звикли. Всередині них зріє багато такого, що здатне надати Церкві нового екуменічного імпульсу. На цей духовний екуменізм численних духовних спільнот і покладаю особливі надії.
 
8. Куди прямує наш шлях?
До чого усе це приведе? Якою є мета екуменізму? Не дивно, що думки з цього приводу є настільки різноманітними. Різні уявлення про сутність Церкви ведуть до різних уявлень про її єдність.
Мета євангелічних церков і насамперед континентального протестантизму обмежується спільною згодою в розумінні Євангелія, питання про інституційний устрій вони залишають значною мірою відкритим. Отже, кожна конфесія може більшою чи меншою мірою зберегти свій попередній устрій – єпископальний, пресвітеріанський, синодальний або деякий проміжний, утворений змішуванням згаданих вище. Інституційна єдність, дана нам передусім у служінні Петра, з погляду євангельських християн є необов’язковою з богословської перспективи, а для багатьох ще більше – небажаною і навіть неприйнятною.
Католицьке уявлення про цілі екуменізму є іншим. Воно виходить з того, що Діяння розказують про першу єрусалимську спільноту: «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, у спілкуванні та ламанні хліба й молитвах (Ді 2:42). Відповідно, і католицька позиція дотримується видимої єдності: у вірі, таїнствах і апостольському служінні (UR 2). Ця єдність, яка видимо виражається у служінні Петра, – не слабкість нашої Церкви, але її сила. У конкретному устрої такої видимої єдності розмаїття є допустимим і навіть бажаним; воно – не недолік, а вираження багатства. У цьому значенні навіть з католицької позиції йдеться не про одноманітність Церкви, а про єдність у розмаїтті.
Як конкретно буде виглядати ця майбутня екуменічна єдність у розмаїтті, важко передбачити наперед повною мірою. Ніхто не здатен докладно описати майбутній екуменічний устрій Церкви. Для екуменізму життя достатньо не згубити з очей головну мету і робити тут і зараз усе можливе для її досягнення. Шлях екуменізму – це не яскраво освітлена рівна траса; він більше подібний до шляху мандрівника, який освітлює собі дорогу ліхтарем, що розсіює сутінки на таку відстань, на яку самі ми далі йдемо уперед.
 
9. Всесвітня перспектива екуменізму
Останній аспект екуменізму особливо близький моєму серцю. Екуменізм життя має на увазі необхідність розширювати горизонт і мислити у глобальній, у дійсно вселенській перспективі.
Віднедавна у мене з’явилася можли­вість спостерігати за німецькими внутрішньоцер­ковними відносинами дещо ззовні – не лише з Рима (що могло б видатися декому навіть підозрілим), але – завдяки багатьом поїздкам по всьому світу – у глобальній перспективі. При цьому я, з одного боку, навчаюсь по-новому цінувати переваги «німецької системи», а з другого – розумію, настільки у нас в Німеччині люди зациклені на власних проблемах. Це призводить – і не лише в церковному, а й у суспільно-політичному сенсі – до нездатності до реформ і до застою, який придушує будь-які прояви життя. Німецька церква терміново потребує притоку свіжого повітря ззовні. На нас ще чекає відкриття для себе церковної Європи: чи знаємо ми інші європейські Церкви? Ознайомчі поїздки країнами Європи, які виходять за межі звичайних туристичних, будуть корисними для екуменічного руху.
Я вже не раз говорив про необхідність просу­вання екуменізму на Схід. З огляду на розширення Європейського союзу це видається невідкладною мірою. Інтеграція східноєвропейських держав до Європейського співтовариства є водночас сер­йозним викликом і унікальним шансом. Однак ця інтеграція може бути успішною лише в тому разі, якщо ми запросимо «до свого човна» Православні церкви, які століттями визначали культуру та менталітет цих народів. Особливо це стосується Російської православної церкви. Навіть поверхового знайомства з іконами, літургійним співом та стародавніми храмами Східної Європи досить, аби зрозуміти, настільки багата її релігійна культура і скільки в неї можемо навчитися ми, жителі релігійно зубожілого Заходу. Розвиток екуменічного діалогу у Східній Європі є життєво важливим для майбутнього усієї Європи.
Поряд з просуванням екуменізму на Схід я хотів би порушити питання про його поширення на південь. В Африці, Азії та Латинській Америці стосунки з традиційними церквами (особливо англіканською та лютеранською) залишаються сприятливими. Водночас ми зіштовхуємося зі стрімким зростанням п’ятидесятницьких та харизматичних спільнот. З деякою їхньою частиною нам вдалося встановити плідні стосунки; інші ж мають настільки агресивно-фундаменталістський і прозелітичний характер, що діалог з ними видається якщо не взагалі неможливим, то, меншою мірою, надзвичайно складним.
Й у нас на континенті існує багато старих сект, та й нових релігійних рухів (New Age, саєнтологія, так звані молодіжні релігії тощо). Нині в усьому світі екуменічний контекст зазнає глибоких змін. Окрім зустрічі з ісламом в екуменічному вимірі на нас очікує багато випробувань.
Культурний спадок Європи, який несе на собі відбиток християнського духу, дуже багатий. Не існує Європи без християнства. Але трагедія Європи в тому, що розкол європейських церков став однією з причин сучасного секуляризму. В утворену порожнечу ринули секти та нові релігійні рухи. Цей виклик ми можемо відбити лише спільно, тобто з позиції екуменізму.
 
10. Непохитна надія
На завершення я хотів би помолитися словами абата Кутюр’є. Ця молитва говорить про те, на що ми можемо сподіватися і як про це належить молитися:
Господи Ісусе Христе,
Ти молився про те, щоб усе було єдиним.
Молимо Тебе про єдність християн,
жадану для Тебе,
про таку єдність, якою Ти бажаєш її бачити.
Нехай Твій Дух надасть нам сил
витримати біль розділення, визнати свою провину
і сподіватися понад усяку надію.
 
«Сподіватися понад усяку надію» – у цьому сила християн. Це означає: не приставати на бік скептиків, хоч би якими розумними вони видаються. Незважаючи ні на що, ми повинні триматися надії. Надія має сяяти на наших обличчях, і для цього у нас, християн, є усі підстави. Ми завжди можемо покластися на Духа Божого, який запалив вогонь екуменічного руху. Він завжди готовий здивувати нас. Він доведе розпочате до кінця – тоді і так, як вважатиме за потрібне. Він покаже всьому світові: Ісус Христос – наш світ. Він – мир для усього світу.
 
ПРИМІТКИ
1 Йоан Павло ІІ. Енцикліка Redemptoris missio, 57.
2 Див. документи про зближення: розроблену Комісією «Віра і церковний устрій» Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ) Хрещення , Євхаристія і служіння (Лімська декларація 1982); Вечеря Господня (1979) і Спільна декларація про виправдання (1999), розроблені Змішаною комісією католицьких і лютеранських богословів, та багато інших.
3 І Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Filius, DH 3020.
4 Йоан Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint, 28; 57.
5 СІС кан.844; Конгрегація богослужіння і таїнств, Інструкція Redemptionis Sacramentum, 85.
6 Ut unum sint, 46.
7 Йоан Павло ІІ, Енцикліка Ecclesia de Eucharistia, 46.
8 Йоан Павло ІІ, Апостольське послання Novo millennio ineunte, 43.
 
 
 
 
З книжки Каспер В. Таїнство єдності: Євхаристія та Церква./Пер. з нім. – К.: Дух і літера, 2010. – С.65-87.

 

 

 

Причіплений файлРозмір
Завантажити текст doc95 КБ
Завантажити текст pdf152.17 КБ

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner